План:
1. Законодавче врегулювання справ указаної категорії та проблемні питання правозастосовного характеру;
2. Особливості доказування і докази, а також інші процесуальні питання за такими позовами;
3. Особливості судового рішення;
4. Спірні питання, що потребують роз’яснення.
Відповідно до листа в. о. голови апеляційного суду Вінницької області Олексієнка Ю.Г. №1-733 від 25.01.2013 року Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області проведено узагальнення практики застосування законодавства, що регулює право приватної власності на жилий будинок.
Для проведення узагальнення використано статистичну звітність Мурованокуриловецького районного суду за 2012 рік, обліково–статистичні картки на цивільні справи, цивільні справи.
1. Законодавче врегулювання справ указаної категорії та проблемні питання правозастосовного характеру
Стаття 47 Конституції України закріплює за кожним право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Цивільне законодавство України дає нам визначення житлового будинку. Так, під житловим будинком мається на увазі будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.
Мурованокуриловецьким районним судом у 2012 році було розглянуто 29 справ із застосуванням законодавства, що регулює право приватної власності на житловий будинок. З них можна виділити наступні категорії спорів:
- спори про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю – 3 справи;
- спори про виділ частки з будинку (поділ будинку), що є спільною власністю (частковою чи сумісною) – 5 справ;
- спори про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим будинком – 1 справа;
- спори про визнання права власності на житловий будинок в порядку спадкування – 20 справ.
При розгляді справ вказаної категорії судді Мурованокуриловецького районного суду використовували відповідні положення Конституції України, Цивільного кодексу України, Житлового кодексу Української РСР, Сімейного кодексу України, Земельного кодексу України інші закони та нормативні акти.
Така розгалуженість використовуваного законодавства залежить насамперед з неоднорідністю правових відносин, пов’язаних із правом власності на житловий будинок. Це в свою чергу потребує при розгляді судом справи необхідності правильного визначення того кола відносин, і як наслідок, законодавства, яке підлягає до застосування у кожному конкретному випадку.
Так, у справі (головуюча суддя – Коломійцева В.І.) за позовом Б. до Г. таВ. про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позивачсвої вимоги мотивував тим, що він являється власником домоволодіння. З 13 вересня 2005 року в його будинку тимчасово проживали та були зареєстровані Г. та В., які з січня 2007 року за даною адресою не проживають і їх місце проживання невідоме. Оскільки відповідачі у будинку не проживають більше шести місяців, не несуть витрат по його утриманню та не приймають участі у спільному побуті, не є членами його сім’ї, тому просив суд визнати їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Суд виніс заочне рішення яким позов задовольнив повністю, зазначивши, що згідно свідоцтва про право приватної власності на домоволодіння від 02 березня 1990 року, виданого виконкомом Рівненської сільської ради народних депутатів Мурованокуриловецького району та зареєстрованого в Могилів-Подільському бюро технічної інвентаризації позивач Б. є власником будинку.
З 13 вересня 2005 року у зазначеному будинку були зареєстровані Г. та В., що підтверджується записами домової книги.
З 2007 року відповідачі у домоволодінні не проживають, що доводиться довідками Рівненської сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області.
Згідно ст. 71 ЖК Української РСР, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У відповідності до ст. 72 ЖК Української РСР, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Оскільки в ході судового розгляду знайшла своє підтвердження та обставина, що відповідачі понад п’ять років за місцем реєстрації не проживають без поважних причин, в добровільному порядку знятися з реєстрації не бажають, що перешкоджає позивачу, як власнику будинку, здійснювати права користування та розпорядження своїм майном, суд прийшов до висновку про можливість визнання Г. та В. такими, що втратили право на житло.
Як бачимо, у даному випадку судом застосовані саме норми житлового законодавства.
З однієї сторони, якби суд, вирішуючи питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення, застосував би також положення цивільного законодавства, то він вийшов би за межі позовних вимог, оскільки останні регулюють питання захисту права власності, а не житлові правовідносини. Проте з іншого боку, права власника житлового будинку визначені ст. 383 ЦК та ст. 150 ЖК і передбачають право власника використовувати житло для власного проживання членів сім’ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Тому з даного питання доцільно було б дати відповідне роз’яснення.
Судді Мурованокуриловецького районного суду при розгляді справ за позовами про визнання права власності на житловий будинок за набувальної власністю керувались положеннями ст. 344 ЦК України, оскільки відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом. А оскільки Цивільний Кодекс України набрав чинності 1 січня 2004р., то норма ст. 344 даного Кодексу може застосовуватися до правовідносин, які виникли після 1 січня 2001р.
Так, по справі (головуюча суддя Тучинська Н.В.) за позовом Г. до К., В., Н., А. та Галайковецької сільської ради про визнання права власності на житловий будинок з господарськими спорудами за набувальною давністю, позивачка свої позовні вимоги мотивувала тим, що з серпня 2001 року проживає у будинку, разом із своєю дочкою С. Про купівлю даного будинку Г. домовилась з його власником Б., якій в 2001 році передала кошти в сумі 7000 гривень за придбаний будинок. Договір купівлі-продажу нотаріально не оформлявся, оскільки у власника були відсутні належні документи про право власності на будинок.
17 лютого 2006 року Б. померла. Після її смерті спадкоємцем за заповітом є відповідач В., а за законом спадкоємцями першої черги - відповідачі К., Н. та А., які на спадщину не претендують, оскільки їм відомо про домовленості позивача з спадкодавцем про продаж будинку.
У зв’язку з відсутністю правовстановлюючих документів вона не може оформити свої права на придбаний житловий будинок а тому звернулася до суду.
Сторони в судове засідання не з’явилися, попередньо подавши заяви про розгляд справи за їх відсутності та про, відповідно, підтримання та визнання позовних вимог.
Суд, розглянувши справу, вирішив що позов підлягає до повного задоволення, виходячи з наступного:
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК України).
Відповідно до технічного паспорта на житловий будинок індивідуального житлового фонду, довідок Галайковецької сільської ради Б., на праві власності належав житловий будинок, який було побудовано у 1962 році.
Виконком Мурованокуриловецької районної ради народних депутатів своїм рішенням постановив оформити право особистої власності на житлові будинки, що розташовані, зокрема, в с. Галайківці, а відповідній сільській раді –видати власникам свідоцтво про право власності на житловий будинок. З матеріалів справи слідує, що свідоцтво про право власності на будинок на прізвище власника не видавалося і право власності не зареєстроване.
Заява позивача про те, що вона у 2001 році без належного нотаріального оформлення купила за 7 тисяч гривень у Б. житловий будинок стверджується довідкою Глайковецької сільської ради про те, що Г. та її дочка С. з серпня 2001 року прибули на постійне місце проживання в с. Галайківці, а з 28 жовтня 2005 року зареєстровані за даною адресою, а також заявами дітей Б. К., Н. і А. та онука К., який є спадкоємцем за заповітом про те, що дійсно Б. у 2001 році продала Г. свій будинок в с. Галайківці і отримала за усним договором купівлі-продажу від Г. 7 тисяч гривень.
Б. померла 17 лютого 2006 року.
Заповітом, свідоцтвом про смерть, довідкою Галайковецької сільської ради стверджується, що спадкоємцем за заповітом після смерті Б. є її онук В., а за законом К., А. та Н., які не претендують на спадщину після смерті Б., що стверджується їх письмовими заявами.
Відповідно до ст. 344 Цивільного Кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК України).
Враховуючи вищевикладене, а також обставину, що відповідачі та представник відповідача визнають позовну вимогу і таке визнання відповідає вимогам закону, не порушує будь-чиї права чи законні інтереси, суд вважав за правильне визнати за Г. право власності на майно за набувальною давністю. Рішення в апеляційному порядку не переглядалося.
2. Особливості доказування і докази, а також інші процесуальні питання за такими позовами
Доказами, відповідно до цивільного процесуального законодавства України, є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. А з урахуванням принципу змагальності сторін кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.
У спорах, що виникають з приводу права приватної власності на жилий будинок, існують певні особливості доказування тих чи інших обставин, на які посилаються сторони.
Зокрема, суд, при розгляді справи, ознайомлювався з усіма документами (даними) про право власності на жилий будинок, планом будинку. По справах у необхідних випадках проводилася будівельно-технічна експертиза і судом, безперечно, враховувалися її висновки.
Так, 05 березня 2012 року судом (головуюча суддя – Тучинська Н.В.) розглянуто цивільну справу за позовом М. до А. про визнання права спільної сумісної власності подружжя на житловий будинок, поділ спільного майна подружжя, та зустрічним позовом А. до М. про поділ спільного майна подружжя.
Сторони з 22 вересня 1990 року по 09 лютого 2009 року перебували в зареєстрованому шлюбі. Упродовж подружнього життя ними на спільні кошти та спільними зусиллями збудований будинок та господарські споруди в смт. Муровані Курилівці Вінницької області. Даний будинок згідно свідоцтва про право особистої власності належить відповідачу А. Оскільки сторони не домовилися про порядок поділу спільної сумісної власності подружжя, позивач М. 20 липня 2011 року з відповідним позовом звернулася до суду.
Відповідач А. 17 серпня 2011 року подав до суду зустрічний позов про поділ майна подружжя та просив крім житлового будинку поділити також і інше майно набуте ними за час шлюбу (автомобілі, земельні ділянки, банківський вклад).
В ході розгляду справи судом, було проведено будівельно-технічну експертизу за результатами якої позивач М., уточнила свої позовні вимоги. Зокрема щодо поділу житлового будинку вона просила застосувати варіант № 3 поділу житлового будинку та господарських споруд та визнати її особистим майном будівельні матеріали, що були подаровані її батьками для будівництва житлового будинку і які складаються з будівельного дубу об’ємом 6 м, будівельного ясеню об’ємом 7, 2 м, цегли в кількості 16 000 штук, каменю об’ємом 7 м, цементу в кількості 1,1 тони, та їх вартість в сумі 38 420 гривень, стягнути з відповідача.
Відповідач за первісним позовом А. позов М. визнав, однак просив при поділі житлового будинку та господарських споруд по вулиці Ентузіастів, 45 і 47 застосувати варіант № 2 висновку експерта.
Свідоцтвами про шлюб та розірвання шлюбу доведено, що сторони з 22 вересня 1990 року по 09 лютого 2009 року перебували в зареєстрованому шлюбі.
З проекту забудови земельної ділянки, витягу з рішення Мурованокуриловецької селищної ради про надання дозволу на будівництво і земельних ділянок, акту прийому в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку і господарських споруд індивідуального забудовника, свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого на підставі рішення Мурованокуриловецької селищної ради, технічного паспорта на житловий будинок, вбачається, що під час шлюбу сторони у справі побудували житловий будинок (літера “А”) з ганком (літера “а”) і козирком (літера “а-1”) і господарські будівлі (сарай літера “Б”, підвал літера “Б-1”, сарай прибудова літера “б”, ганок літера “б-1”, козирок літера “б-2”, криниця 1, ворота 2, хвіртка 3, огорожа 4, 5 і 6, відмостка І і П), право власності на який було зареєстровано на А.
Приймаючи рішення стосовно житлового будинку, суд зазначив, зокрема, що відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України та ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу), і вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України, окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК України та 377 ЦК України.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 372 ЦК України, ч. 1 ст. 69 СК України).
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Таке передбачено ч. 2 ст. 372 ЦК України, ч. 1 ст. 70 СК України.
Висновком № 1107 судової будівельно-технічної експертизи від 30 грудня 2011 року запропоновано один можливий варіант розподілу житлового будинку.
Сторони в судовому засіданні не дійшли згоди щодо варіантів поділу житлового будинку.Тому, при вирішенні питання про варіанти поділу будинковолодінь бувшого подружжя М., суд виходить з того, що з моменту припинення подружніх стосунків позивач за первісним позовом М. в спільному будинку не проживає, а відповідач А. користується житловою площею, позначеною у варіанті розподілу житлового будинку зеленим кольором, а також використовує кухню 1-2 та частину коридору 1-1, які позначені рожевим кольором. Крім того, суд враховує, що сторони не мають спору щодо варіантів розподілу житлового будинку.
Тому суд прийняв рішення про розподіл житлового будинку таким чином, щоб за М. визнати право власності на частину житлового будинку, позначену у варіанті розподілу житлового будинку рожевим кольором (перша сторона), а за А. - на частину житлового будинку, позначену у варіанті розподілу житлового будинку зеленим кольором (друга сторона). Також вирішено питання про поділ земельни х ділянок та господарських будівель таким чином, що частки співвласників в загальній вартості будинковолодінь у відсотковому вираженні складають ідеальної частки або 50/100 частин кожного співвласника.
Суд вважав безпідставною вимогу М. про визнання її особистим майном будівельних матеріалів, що були подаровані її батьками для будівництва житлового будинку, на загальну суму 38420 гривень та стягнення їх вартості із відповідача А., виходячи з наступного:
В судовому засіданні свідки Б. та Г. –батьки позивача М. суду пояснили, що вони допомагали дочці та зятю будуватися, зокрема, в період будівництва житлового будинку за власні кошти придбавали будівельні матеріали: будівельний дуб об’ємом 6 м, будівельний ясен об’ємом 7, 2 м, цеглу в кількості 16 000 штук, камінь об’ємом 7 м, цемент в кількості 1,1 тони.
На ствердження таких пояснень представник первісного позивача подав суду квитанції та накладні, в тому числі і на саму М. і на інших осіб, родинні стосунки з якими не доведені.
Відповідач за первісним позовом А. заперечив факт дарування батьками М. особисто їй будівельних матеріалів, оскільки так само участь у будівництві їх житлового будинку приймали і його батьки.
Свідки К., В., П. в судовому засіданні пояснювали, що вони працювали на будівництві житлового будинку у А. на прохання його тестя Б., бачили, що з домогосподарства останнього перевозили цеглу на новобуд, їздили по камінь і т.п.
Такі пояснення та докази суд не міг покласти в основу висновку про те, що частина житлового будинку будувалася на особисті кошти М., оскільки:
1) і в своєму первісному позові, і в змінених позовних вимогах, і в поясненнях суду М. стверджувала, що житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами є спільною сумісною власністю її та її колишнього чоловіка А.;
2) навіть коли врахувати всі подані М. квитанції і накладні, відсоток вартості цих будівельних матеріалів, порівняно із вартістю домоволодіння (майже 638 тисяч гривень), складає лише 6 %;
3) поясненнями свідків та накладними на будівельні матеріали не доведено, що ці будівельні матеріали були подаровані М., але з них слідує, що її батьки допомагали дітям у будівництві окремого житла. Таким чином, слід вважати, що будівельні матеріали були подаровані подружжю М. і, отже, є їх спільною сумісною власністю.
З аналізу чинного СК України можна дійти висновку, що на майно, набуте дружиною і чоловіком у період шлюбу, поширюється презумпція права спільної сумісної власності. Тому у разі виникнення спору заінтересована сторона має довести, що певне майно є її особистою власністю.
М. не довела факту наявності у спільній сумісній власності –нерухомому майні - особистого майна.
Таким чином,позов М. та зустрічний позов А. задоволено частково і суд вирішив:
За М.визнано право власності на:
4) частину житлового будинку літера “А”, а саме: веранду І площею 11,4 квадратних метра, частину коридору 1-1 площею 5,3 квадратних метра, кухню 1-2 площею 11,4 квадратних метра, кімнату 1-11 площею 21,8 квадратних метра і житлову кімнату 1-4 площею 15,2 квадратних метра загальною площею 49,9 квадратних метра;
За А. визнано право власності на:
1) частину житлового будинку літера “А”, а саме: частину коридору 1-1 площею 4,6 квадратних метра, вбиральню 1-3 площею 1,2 квадратних метра, коридор 1-4 площею 5,0 квадратних метра, комору 1-5 площею 1,2 квадратних метра, ванну 1-6 площею 3,4 квадратних метра, коридор 1-7 площею 2,3 квадратних метра, кімнату 1-8 площею 8,2 квадратних метра, кімнату 1-9 площею 13,8 квадратних метра, кімнату 1-10 площею 11,7 квадратних метра, загальною площею 51,4 квадратних метра;
Для ізольованого користування виділеними дольовими частинами співвласнику А. за власні кошти провести наступні ремонтно-будівельні роботи:
- влаштувати перегородку в коридорі 1-1;
- закласти дверний отвір між кухнею 1-2 та коридором 1-4.
Вирішено питання про поділ господарських прибудов, земельних ділянок та інших об’єктів спільної сумісної власності. Вирішено питання про судові витрати. Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося.
У справах про поділ будинку, що є спільною власністю, спір нерідко закінчувався укладенням мирової угоди. Судом при її затвердженні враховувались положення статті 175 ЦПК України та, відповідно, перевірялися, чи не суперечить мирова угода закону і чи не порушує вона чиї-небудь права, свободи та інтереси.
Так, по справі (головуючий суддя – Добровольський В.В.) за позовом Н. до О. про поділ спільного майна подружжя, судом було визнано мирову угоду.
Позивач подала до суду позов, в якому зазначила, що 06 жовтня 1999 року зареєструвала шлюб з відповідачем в Котюжанівській сільській раді Мурованокуриловецького району, який розірвано згідно рішення суду 20 червня 2012 року.
За час перебування в шлюбі з відповідачем вони за 24 000 гривень придбали житловий будинок з господарськими спорудамита за 90 000 гривень легковий автомобіль марки “Хюндай Акцент”, які зареєстровані на відповідача.
В судове засіданні сторони не з’явилися, надали суду заяву про укладення мирової угоди та визнання її судом із закриттям провадження у справі. Справу просили розглянути в їх відсутності. Суд вважав, що укладену між сторонами мирову угоду відповідно до ч. 5 ст. 175 ЦПК України слід визнати. Дана мирова угода не суперечить закону та не порушує прав, свобод чи інтересів інших осіб, відповідає інтересам сторін та є їх волевиявленням.
Справа провадженням була закрита на підставі п. 4 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.
Протягом 2012 року Мурованокуриловецьким районним судом було розглянуто 20 справ, що виникають зі спорів про спадкове право, в яких позивачі просили визнати право власності на житловий будинок в порядку спадкування. В своїй більшості такі позови судом задовольнялися і проблемних питань при їх розгляді не виникало.
Так, по справі (головуючий суддя – Добровольський В.В.) за позовом Ш. до Снітківської сільської ради про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями в порядку спадкуванняпозивачка подала до суду позов, в якому зазначила, що 12 квітня 2010 року в с. Снітків Мурованокуриловецького району померла її матір К., яка залишила заповіт на її ім’я, інших спадкоємців немає. Після смерті матері відкрилася спадщина, яка складається із житлового будинку з надвірними спорудамита земельної ділянки площею 2,5582 га.,грошові вклади.
В встановлений законом строк вона звернулася до Мурованокуриловецької державної нотаріальної контори з проханням видати їй свідоцтво про право на спадщину. Однак 11 грудня 2010 року державним нотаріусом Мурованокуриловецької державної нотаріальної контори їй було видано свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку та пояснено, що право власності на будинок з господарськими спорудами оформити не можливо, так як відсутні правовстановлюючі документи на будинок.
Згідно рішення виконавчого комітету Мурованокуриловецької районної ради від 16.06.1998 року № 108 “Про оформлення права особистої власності на будинки, що належать окремим громадянам в селах Мурованокуриловецького району”для оформлення права особистої власності на житлові будинки, що розташовані, зокрема, в с. Рясне, зобов’язано виконавчі комітети сільських рад видати громадянам свідоцтва про право особистої власності. Зазначене свідоцтво К. видане не було.
Суд розглянув справу у відсутності сторін (так як останні подали про це відповідні заяви, і відповідач позов визнав) та на підставі ч. 4 ст .174 ЦПК України ухвалив рішення про задоволення позову.
Задовольняючи позовні вимогою, суд, зокрема, зазначив, що відповідно до ст.ст. 1216, 1233, 1235, 1268 ЦК України, оскільки позивачка є спадкоємницею за заповітом на майно після смерті матері К., яка померла 12 квітня 2010 року в с. Снітків Мурованокуриловецького району, що стверджується копією свідоцтва про смерть матері, копією свідоцтва про народження, копією свідоцтва про шлюб та копією заповіту. Позивачка спадщину прийняла. Довідкою Снітківської сільської ради підтверджено, що згідно записів в по господарській книзі №4 житловий будинок збудований 1967 році і знаходиться у власності К., яка померла 12.04.2010 року. Тому позовнівимоги про визнання за нею права власності на житловийбудинокпідлягаютьзадоволенню на підставі ст.ст. 328, 392 ЦК України.
3. Особливості судового рішення;
Ухвалюючи рішення по цивільній справі за позовами, що виникають з права власності на житловий будинок, судді Мурованокуриловецького районного суду у повній мірі дотримувалися як процесуального законодавства так і Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі».
Так, рішення обґрунтовувалося лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому воно ухвалювалося.
У разі визнання відповідачами позову, що не суперечило закону, не порушувало права, свободи чи інтереси інших осіб, суд з посиланням на ч. 4 ст. 174 ЦПК, вказував про визнання позову та прийняття його судом.
Разом з тим, зважаючи на те, що спори про право власності на житловий будинок є все-таки специфічними, можна виділити певні особливості судових рішень у таких справах.
Зокрема, у рішенні за результатами розгляду справи, судді детально розписували властивості житлового будинку, його точне місцезнаходження, розмір частки тощо. У справах про поділ будинку у резулятивній частині обов’язково вказувалося, на яку саме частину визнавалося право власності кожної особи, її характеристики (площа, розташування, місцезнаходження).
Проблемних питань при складанні рішень по цій категорії справ у суддів Мурованокуриловецького районного суду не виникало.
4. Спірні питання, що потребують роз’яснення.
Спори, що виникають з права приватної власності на жилий будинок по своїй суті є досить складними і безперечно потребують додаткових роз’яснень у їх вирішенні. Крім того Постанова Пленуму ВСУ від 04.10.1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» є уже застарілою та не відповідає сьогоднішньому часу, оскільки більшість її положень ґрунтуються на нормативних актах, які давно втратили чинність.
З урахуванням цього доцільним було б більш детально визначити порядок застосування цивільного законодавства, що регулює право приватної власності на житлові будинки разом із іншими законами, які регулюють житлові, сімейні чи інші правовідносини, їх взаємозв’язок. Цікавим також є питання охорони прав неповнолітніх осіб при розгляді справ цієї категорії в контексті Сімейного кодексу України та Закону України «Про охорону дитинства».
Суддя Мурованокуриловецького
районного суду
Вінницької області В.І.Коломійцева
_03_03.png)
