План:
1. Визнання прав та суміжні способи захисту цивільного права, що не вносять змін до існуючих правовідносин.
2. Покладення обов’язку припинити дії або відновити становище, яке існувало до порушення права.
3. Примусове виконання обов’язку в натурі.
4. Припинення правовідносин як спосіб захисту цивільного інтересу.
5. Стягнення збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди та відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до листа голови апеляційного суду Вінницької області П.В. Кучевського № 8-5858 від 09.07.2012 року Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області проведено узагальнення практики застосування статті 16 Цивільного кодексу України.
Для проведення узагальнення використано статистичну звітність Мурованокуриловецького районного суду за 2011 рік, обліково – статистичні картки на цивільні справи, цивільні справи.
1. Визнання прав та суміжні способи захисту цивільного права, що не вносять змін до існуючих правовідносин.
Відповідно до ст. 16 ЦК України одним із перших способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права. Позов про визнання права подається у тих випадках, коли належне певній особі право оспорюється або не визнається іншими особами, а також у разі відсутності у неї документів, які посвідчують належне їй право.
Позови з такою вимогою можуть подаватися щодо визнання права власності чи право володіння, користування, розпорядження певним майном (ст. 392, 396 ЦК України), щодо визнання майнового чи особистого немайнового права інтелектуальної власності (ст. 423, 424, 432 ЦК України). Зазначений спосіб захисту за загальним правилом не пов'язаний з безпосереднім порушенням права особи. Проте цей позов також може поєднуватися з іншими позовами, наприклад, щодо вимог про захист права власності з віндикаційним, негаторним позовом або з позовом про виключення майна з опису або звільнення з-під арешту.
Протягом 2011 року Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області було розглянуто 121 справу у яких позивачі просили визнати за ними право власності на те чи інше майно. Переважну більшість справ зазначеної категорії містили спори про визнання права власності на спадкове майно (114 справ).
В частині дотримання вимог Цивільного процесуального кодексу України при розгляді справ про спадкування, зокрема строків розгляду справ, передбачених ст.ст. 129, 157, 203 ЦПК, слід зазначити, що у всіх справах розглянутих суддями Мурованокуриловецького районного суду ці строки додержано в повній мірі.
З 114 справ зі спорів про визнання права власності на спадкове майно – 4 справи було залишено без розгляду, у одній справі відмовлено в задоволенні позовних вимог, а в решті – 109 справах рішення винесено на користь позивачів та визнано за ними право власності на спадкове майно.
При розгляді цих справ суддями застосовувалися положення Цивільного кодексу України, Земельного кодексу (у справах про визнання права власності на земельну частку (пай) або земельну ділянку в порядку спадкування), а також роз’яснення Пленуму Верховного Суду України викладені у постанові від 30 травня 2008 року N 7 «Про судову практику у справах про спадкування».
У своїй більшості позивачі зверталися до суду у зв’язку зі смертю спадкодавця, який не встиг за життя оформити право власності на належне йому майно, або правовстановлюючі документи були втрачені.
У чотирьох випадках позивачі подали до суду заяви про залишення їх вимог без розгляду, які були задоволені судом.
У одній справі судом у задоволені позову було повністю відмовлено. Пов’язано це з тим, що подаючи позовну заяву позивачем було зазначено про те, що після смерті його матері оформити спадкові права на спадкове майно в нотаріальній конторі він не може, оскільки втрачено відповідний правовстановлюючий документ на спадкове майно. Про те, твердження позивача про втрату правовстановлюючого документу на спадкове майно – сертифіката на право на земельну частку (пай), спростовані в судовому засіданні представником відповідача. А відповідно до ст. 1297 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса а не до суду за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме. Згідно роз’яснень у п. 23 Постанови № 7 Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 року “Про судову практику у справах про спадкування”, вимоги про визнання права власності в порядку спадкування судовому розгляду не підлягають, оскільки вирішення таких питань відноситься до компетенції органів нотаріату, якими у разі наявності після смерті спадкодавця –спадкового майна, у складі якого є нерухоме майно, зареєстрована органами, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна ( ст. 182 Цивільного Кодексу України) на час смерті – видається свідоцтво про право спадкування на таке майно спадкодавця за законом чи за заповітом.
Таким чином, суд прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, у зв'язку з його безпідставністю.
Жодне з рішень суду із зазначеної категорії не оскаржувалося.
Ще однією підкатегорією справ про визнання права власності, що розглядалися Мурованокуриловецьким районним судом є певні справи, що виникають з договорів купівлі-продажу, де позивачі просили визнати вказаний договір дійсним (оскільки відповідачі ухилялися від його нотаріального посвідчення) та, як наслідок, визнати за ними право власності на те чи інше майно. Суд на підставі ст. ст. 220, 267, 638 та 665 ЦК України визнавав зазначені договори укладеними та, відповідно, визнавав право власності позивачів на майно, яке було предметом договору.
Справи вказаної категорії в апеляційному порядку не оскаржувалися.
По одній справі № 0216/-2-185/11 (головуючий – суддя Добровольський В.В.), що надійшла та була розглянута у 2011 році, позивачами було подано позов про визнання права власності на квартиру. Зокрема, як останні пояснили, вони 20 квітня 1994 року Мурованокуриловецьким комбінатом комунальних підприємств на ім’я п’ятьох осіб було видано свідоцтво про право власності на житло, а саме квартиру № 21. На час розгляду справи ними втрачено оригінал свідоцтва про право власності на житло, а тому вони опублікували в пресі оголошення про недійсність загубленого свідоцтва про право власності на дану квартиру. Отримати дублікат свідоцтва про право власності на нерухоме майно вони не можуть, так як не існує установи, яка видала оригінал свідоцтва про право власності.
Суд, задовольняючи позов, у своєму рішенні зазначив, що статтею 392 ЦК України визначено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Таким чином, суд прийшов до висновку, що оскільки позивачі втратили документ, який засвідчує їх право власності, то слід визнати право власності по 1/5 частині квартири за позивачами.
Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося.
Ще по одній справі № 2-130/11 (головуюча – суддя Тучинська Н.В.) за позовом Б. до Мурованокуриловецької селищної ради, Мурованокуриловецької районної спілки споживчих товариств про визнання права власності на майно (головуюча суддя Тучинська Н.В.) рішенням від 30 травня 2011 року позов Б., задоволено частково. Визнано за Б. право власності на матеріали та обладнання, які були використані в процесі будівництва ринку на 75 місць в смт. Муровані Курилівці Вінницької області. Рішення суду було оскаржене в апеляційному порядку
Апеляційний суд Вінницької області у своєму рішенні зазначив, що, задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що згідно Методичних рекомендацій стосовно визначення нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній реєстрації, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 14.04.2009 N 660/5 можна виділити такі ознаки нерухомої речі: ці об'єкти розташовані на земельній ділянці та нерозривно пов'язані з землею, тобто вони не можуть існувати без землі; переміщення зазначених об'єктів є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Тому вказані ознаки є основними, які судом було розглянуто в сукупності. При винесені рішення суд крім Цивільного кодексу враховував і інші нормативні акти (спеціальне законодавство), які визначають статус того чи іншого виду нерухомого майна. Де ангари є тимчасовими спорудами, оскільки відносяться до будівель тимчасового характеру. І згідно п.1.6. Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року № 7/5, реєстрації не підлягають. А оскільки Б. не було надано доказів про завершення будівництва ринку на 75 місць в смт Муровані Курилівці, а навпаки, під час розгляду справи та поданих документів про придбання матеріалів та послуг було встановлено, що будівництво ринку продовжується. Тому суд керуючись нормами ст. 331 ЦК України визнав його власником матеріалів та обладнання тощо, які були використані в процесі будівництва (створення майна).
Апеляційний суд з такими висновками не погодився і зазначив, що відповідно до ч.2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Крім того, відповідно до ч.2 ст. 334 ЦК України право власності на нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Як вбачається з матеріалів цивільної справи, до позовної заяви додані копії договору купівлі-продажу, та прибутковий касовий ордер, що свідчить про повне виконання умов договору, однак чи було досягнуто сторонами домовленості щодо всіх істотних умов договору в матеріалах справи докази відсутні. Також відсутні в матеріалах справи повідомлення – запрошення Мурованокуриловецької спілки споживчих товариств про явку до нотаріуса.
Відповідно до ст.ст. 209, 210 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.
Виходячи з норм даних статей, копії договору купівлі-продажу, прибуткового касового ордеру, не можна вважати такими, що між сторонами був укладений правочин, щодо якого досягнуто всіх істотних умов.
Апеляційний суд прийшов до висновку, що договір купівлі-продажу в установленому законом порядку між сторонами не укладався.
Судом першої інстанції на порушення вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України, неповно з’ясовані обставини справи; не визначено, які правовідносини випливають з установлених обставин; не дана належна правова оцінка зібраним у справі доказам.
Тому, Апеляційний суд Вінницької області дійшов до висновку, що судом першої інстанції допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, у зв’язку з чим судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким в позові Б. до Мурованокуриловецької селищної ради, Мурованокуриловецької районної спілки споживчих товариств про визнання права власності на майно – відмовити.
2. Покладення обов’язку припинити дії або відновити становище, яке існувало до порушення права.
Іншим способом захисту цивільних справ, що передбачений ст. 16 ЦК України є припинення дії, яка порушує право та відновлення становища, яке існувало до порушення права. У першому випадку позов може подаватися лише власником майна, який має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК України), якщо ці права порушуються іншими особами. Також, позов про покладення обов’язку припинити дії може подаватися у разі неправомірного використання об’єкта права інтелектуальної власності.
У другому випадку, позов може подаватися до суду у разі порушення суб’єктивного права особи, яке не є припиненим і яке є можливість відновити. При зверненні громадян до Мурованокуриловецького районного суду цей спосіб захисту проявлявся у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права власності.
Усього, протягом 2011 року до Мурованокуриловецького районного суду надійшло та було розглянуто 2 справи вказаної категорії.
По одній справі № 2-119/11 (головуюча – суддя Тучинська Н.В.) позивач заявив позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення та зазначив, що він та відповідач у справі М. є співвласниками квартири в смт Муровані Курилівці Вінницької області. Вважаючи, що починаючи з вересня 2006 року відповідачі позбавили його права користування належною йому часткою житлового приміщення, М-1. за захистом своїх прав та інтересів з відповідним позовом звернувся до суду.
Проте, в підготовчій частині судового сторони заявили про бажання укласти мирову угоду. Суд затвердив умови мирової угоди та закрив провадження по даній справі.
По іншій справі № 2-10/11 (головуюча – суддя Тучинська Н.В.) позивач Д. подав позов про усунення перешкод до користування. Зокрема, у позовній заяві та в судовому засіданні він пояснив, що рішенням правління колгоспу “Комунар”с. Михайлівці йому було виділено земельну ділянку, яка раніше належала З., і він розпочав будівництво житлового будинку та по господарських будівель. Відповідно до плану забудови, ширина його земельної ділянки має складати 33 метра. Однак, у 2010 році при перевірці скарг його сусіда С, виявилося, що вона має всього 28 метрів. Тоді ж було встановлено, що літня кухня, якою користується на сусідній земельній ділянці С, побудована з порушенням будівельних норм із самовільним зайняттям 22,8 квадратних метра його земельної ділянки. Позивач просив винести рішення, яким зобов’язати С. усунути перешкоди в користуванні належною йому земельною ділянкою, знісши частину свого хліва з його земельної ділянки та поставивши межові знаки зі свого боку по рівній лінії так, щоб ширина його – Д. - земельної ділянки становила 33 метра, а також стягнути із С. судові витрати.
Відповідач позов не визнав і пояснив суду: Забудова домоволодіння була здійснена його батьками в період з 1972 по 1978 роки, в тому числі в той час було побудовано літню кухню і на момент забудови вона знаходилася на відстані одного метра від межі з домоволодіння яким в даний час володіє Д. Такі межі існували до листопада 2009 року, аж поки Д. не переніс огорожу на його – С. – територію домоволодіння так, що більша частина літньої кухні була за межами цієї огорожі на стороні Д. Посилання Д. на те, що ширина його земельної ділянки має бути такою, як зазначено на плані забудови –33 метра, не можна брати за основу, оскільки за законами арифметики відстані, вказані в середині земельної ділянки, складають 28, 42 метра, а ніяк не 33 метра.
Суд, розглянувши справу, прийшов до висновку, що позов є необґрунтованим і він не підлягає до задоволення, так як позивач Д. не довів ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог та завчасно і необґрунтовано звернувся до суду з позовом про усунення перешкод.
На дане судове рішення позивачем було подано апеляційну скаргу. Проте Апеляційний суд Вінницької області своєю ухвалою від 19.09.2011 року відхилив її, а рішення Мурованокуриловецького районного суду від 12 серпня 2011 року залишив без змін.
3. Примусове виконання обов’язку в натурі.
Ще одним способом захисту цивільних прав та інтересів може бути примусове виконання обов'язку в натурі. Проте у 2011 році справи вказаної категорії до суду Мурованокуриловецького районного суду вінницької області не надходили та не розглядалися.
4. Припинення правовідносин як спосіб захисту цивільного інтересу.
Наступним способом захисту цивільного інтересу є припинення правоввідношення у зв’язку з порушенням його однією із сторін. У 2011 році справи вказаної категорії до суду Мурованокуриловецького районного суду вінницької області не надходили та не розглядалися.
5. Стягнення збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди та відшкодування моральної шкоди.
Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди а також відшкодування моральної шкоди є одними із способів захисту цивільних прав та інтересів. Дані способи передбачають, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
При проведенні узагальнення доцільним є об’єднання цих двох способів захисту цивільних прав та інтересів, та дослідження їх у сукупності, оскільки, як показує практика, переважна більшість позовів про відшкодування шкоди містять вимогу одночасно про відшкодування як моральної, так і майнової (матеріальної) шкоди.
У 2011 році Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області було розглянуто 11 справ зазначеної категорії. У тому числі, з них:
- про відшкодування шкоди завданої внаслідок вчинення злочину – 3 справи;
- про відшкодування шкоди завданої майну фізичних або юридичних осіб – 8 справ.
Так, по справі № 2-15/11 (головуюча - суддя Тучинська Н.В.) вироком Мурованокуриловецького районного суду від 23 березня 2010 року К-1, К-2., К-3. було визнано винними та засуджено за ч. 3 ст. 186 КК України та К-4 - за ч. 3 ст. 187 КК України. Зокрема, вироком суду встановлено, що підсудні спільними діями відкрито заволоділи коштами С. в сумі 6 тисяч гривень та мобільними телефонами” вартістю 292 гривні та SGH-N500”вартістю 123 гривні 75 копійок. Заподіяна злочином матеріальна шкода не відшкодовується, а тому потерпіла від злочину С. з відповідним позовом звернулася до суду і просила стягнути з відповідачів на її користь 6 тисяч гривень рівними частинами в рахунок відшкодування завданої злочином матеріальної шкоди.
Суд, вирішуючи справу, зазначив, що відповідно до ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної чи юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної чи юридичної особи, відшкодовуються в повному обсязі особою, яка її завдала.
Крім того, майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (ч. 1 ст. 1177 ЦК України).
Статтею 1190 ЦК України передбачено, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.
Із тексту позовної заяви, зокрема, позовної вимоги, вбачається, що потерпіла від злочину С. бажає стягнути на відшкодування завданої злочином матеріальної шкоди з відповідачів на її користь 6 тисяч гривень рівними частинами.
Таким чином позовну вимогу суд задоволив у повному обсязі.
Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося.
Аналогічним чином була вирішена і інша подібна справа № 2-260/11 (головуючий – суддя Добровольський В.В.).
По іншій справі № 2-317/11 (головуюча – суддя Тучинська Н.В.) за позовом П-1. до П-2. про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті пошкодження майна судом позов задоволено частково та стягнуто із П-2. на користь П-1. на відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної в результаті пошкодження майна, пов`язаної з відновлювальним ремонтом транспортного засобу 205 (двісті п’ять) гривень 98 копійок, 500 (п’ятсот) гривень на відшкодування моральної шкоди, в повернення сплаченого при зверненні до суду державного мита 68 (шістдесят вісім) гривень, витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в суді 120 (сто двадцять) гривень, витрат на проведення експертного дослідження в сумі 16 (шістнадцять) гривень 66 копійок, а всього 910 (дев’ятсот десять) гривень 64 копійки. Задовольняючи позов частково Мурованокуриловецький районний суд виходив з того, що відсутній висновок про причинний зв’язок між неправомірними діями П-2. по відношенню до чужого майна та необхідності перефарбуванні всього автомобіля. Рішення оскаржувалося в апеляційному порядку. Апеляційний суд Вінницької області рішення Мурованокуриловецького районного суду скасував і виніс своє рішення, зазначивши, що за змістом ч.1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Частиною другою цієї статті визначено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. А так як відповідач не довів, що шкода завдана майну позивача не з його вини, то ця шкода підлягає відшкодуванню у повному об’ємі.
По справі № 2-18/11 (головуючий – суддя Добровольський В.В.) за позовом С-1. до С-2. про відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди, заподіяних внаслідок дорожньо-транспортної пригоди джерелом підвищеної небезпеки судом прийнято рішення про часткове задоволення позову та стягнуто з С-2. на користь Слободянюка В.С.: на відшкодування заподіяної матеріальної шкоди –6065,50 (шість тисяч шістдесят п’ять) гривень 50 копійок; на відшкодування заподіяної моральної шкоди –2000 (дві тисячі) гривень. Вирішено питання про судові витрати. Задовольняючи позов, суд виходив з того, що частиною першою ст. 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим, немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи відшкодовуються в повному обсязі особою, яка її завдала. В частині першій ст. 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. За правилами частини другої ст. 1187 ЦК України, шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом. Пунктом 12.2 Правил дорожнього руху визначено, що – у темну пору доби та в умовах недостатньої видимості, швидкість руху повинна бути такою, щоб водій мав змогу зупинити транспортний засіб у межах видимості дороги та п. 12.3 Правил передбачено, що у разі виникнення небезпеки для руху, або перешкоди, яку водій об’єктивно спроможний виявити він повинен негайно вжити заходів на зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, або безпечного для інших учасників руху об’їзду перешкоди. Таким чином в ситуації яка відбувалась у темну пору доби та в умовах недостатньої видимості лівої частини дороги , яка була перекрита “Бусом”, який рухався попереду та здійснював поворот ліворуч на автозаправку, водій С-2. керуючи автомобілем 02.02.2009 року мав би виконати приписи п.п. 12.2, 12.3 Правил дорожнього руху –зменшити швидкість руху аж до повної зупинки автомобіля або безпечного маневрування до відновлення видимості дороги. Суд прийшов до висновку, що водієм С-2. були порушені вимоги п.п. 12.2 та 12.3 Правил дорожнього руху і не виконання зазначених вимог Правил знаходяться в причинному зв’язку з настанням дорожньо-транспортної пригоди.
Правила дорожнього руху зобов’язують пішоходів відповідно :
до п. 4.4. У темну пору доби та в умовах недостатньої видимості пішоходи, які рухаються проїзною частиною чи узбіччям, повинні виділити себе, а за можливості мати на зовнішньому одязі світлоповертаючі елементи, для своєчасного їх виявлення іншими учасниками дорожнього руху;
до п. 4.7. Пішоходи повинні переходити проїзну частину по пішохідних переходах у тому числі підземних, а в разі їх відсутності –на перехрестях на лініях тротуарів та узбіч;
до п. 4.10. Перед виходом на проїзну частину із-за транспортних засобів, що стоять, та будь-яких об’єктів, що обмежують оглядовість, пішоходи повинні впевнитись у відсутності транспортних засобів, що наближаються.
Пішоходам відповідно до п. 4.14 Правил дорожнього руху забороняється :
а) виходити на проїзду частину, не впевнившись у відсутності небезпеки для себе та інших учасників руху;
б) раптово виходити, вибігати на проїжджу частину в тому числі на пішохідний перехід.
Суд також прийшов до висновку, що винними в настанні дорожньо-транспортної пригоди є як водій С-2., який порушив вимоги п.п. 12.2., 12.3 Правил дорожнього руху так і потерпілий С-1., який порушив вимоги п.п. 4.4, 4.7, 4.10, 4.14 Правил дорожнього руху і груба необережність якого сприяла заподіянню йому шкоди, а тому на підставі ч. 2 ст. 1193 ЦК України розмір відшкодування заподіяної йому матеріальної шкоди підлягає зменшенню на 50%.
Довідкою № 10 від 5 лютого 2009 року, що видана Жмеринською ЦРЛ (а.с. 15 відмовного матеріалу) підтверджено, що С-1., народження доставлений на лікування в хірургічне відділення з діагнозом : закритий оскольчатий перелом середньої третьої правої гомілки та нижньої третьої лівої гомілки із зміщенням, алкогольне сп’яніння, закрита травма живота, ушиб черевної стінки зліва, закрита травма сечового міхура.
З акту судово-медичного дослідження С-1. вбачається, що він отримав тілесні ушкодження: розрив сигмовидної кишки, закриті переломи кісток правої та лівої гомілок, які виникли в наслідок дії тупих предметів можливо 02.02.2009 року, викликали тривалий розлад здоров’я, і відносяться до середнього ступеня тяжкості.
С-1 находився на лікуванні в Жмеринській, Мурованокуриловецькій районних лікарнях, Вінницькій обласній лікарні, що стверджується показами позивача, свідка Г. та довідками та не заперечив відповідач який надав на лікування С-1. 1500 гривень, що стверджується розписками.
С-1. за призначенням лікаря для лікування придбавались ліки, що зазначено в списках медикаментів, які видані лікарями.
Сума 13 638 гривень потрачених на лікування позивачем стверджується чеками про оплату ліків.
Таким чином, суд приходить до висновку, що заявлена сума на відшкодування матеріальної шкоди підлягає зменшенню на 1500 гривень, які відповідач надав позивачу на лікування та дана сума має бути зменшена ще на 50 % враховуючи грубу необережність потерпілого яка сприяла заподіянню шкоди його здоров’ю і йому слід відшкодувати 6065, 50 грн.((13 638 –1500) : 2).
Що стосується відшкодування моральної шкоди, у суду не виникає сумніву, що внаслідок ДТП С-1. зазнав моральних страждань, як то: переніс фізичну біль, внаслідок розладу здоров’я змінився звичайний ритм та спосіб його життя, без сторонньої допомоги він не зміг себе обходити, отримав інвалідність. Разом з тим, вимоги позивача про стягнення компенсації за заподіяну моральну шкоду у сумі 50 000 гривень є завищеними, а тому, виходячи з принципу розумності та справедливості, а також враховуючи грубу необережність потерпілого, слід стягнути з відповідача компенсацію за заподіяну моральну шкоду на користь позивача в сумі 2 000 гривень.
Рішення переглядалося в апеляційному порядку, де апеляційну скаргу С-2. задоволено частково. В частині відшкодування матеріальної шкоди рішення суду першої інстанції змінено і присуджено до відшкодування не 6065, 50 грн, а 5315,74 грн та державного мита в сумі 53, 16 грн. А в частині стягнення моральної шкоди, рішення суду першої інстанції було скасовано і апеляційний суд прийняв нове рішення, яким відмовив у задоволені позову у цій частині, прив’язавши відшкодування моральної шкоди до того, що С-1. перебував у стані алкогольного сп’яніння.
По іншій справі № 2-127/11 (головуюча - суддя Тучинська Н.В.) за позовом Г. до О. про відшкодування шкоди завданої внаслідок дорожньо-транспортної події судом прийнято рішення про залишення позовної заяви без розгляду у зв’язку з поданням відповідної заяви позивачем.
По справі № 2-21/11 (головуюча – суддя Тучинська Н.В.) за позовом Б. до Г. про відшкодування моральної шкоди позивач звернувся до суду з позовною вимогою, в якій вказував, що відповідач заявив у міліцію про викрадення з його будинку грошей, а тому працівники міліції в ніч з 28 на 29 березня 2010 року проводили обшук у його –позивача –помешканні. Заява Г. про причетність Б. до крадіжки грошей, принизила честь та гідність останнього, завдала моральної шкоди на суму 5 тисяч гривень, а тому він за захистом своїх прав та інтересів з відповідним позовом звернувся до суду. Суд при вирішенні справи відмовив у позові у зв’язку з його безпідставністю. Зокрема у рішенні зазначив, що Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34). Разом з тим, відповідно до статті 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. Вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість ділової репутації, належить позивачеві. Б. обрав для себе загальний спосіб захисту свого права –відшкодування моральної шкоди. Відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Згідно з частиною третьою статті 277 ЦК України, негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Разом з тим, відповідно до статті 40 Конституції України, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. У випадку звернення особи із заявою до правоохоронних органів судам слід враховувати висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року N 8-рп/2003 (справа про поширення відомостей). Так, згідно з частиною п'ятою статті 55 Конституції України "кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань". З огляду на викладене, суд прийшов до висновку, що звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів певними особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами. Тому такі звернення не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди особі. Разом з тим наявність у такому зверненні завідомо неправдивих відомостей, а також у разі встановлення, що для звернення особи до вказаних органів не було жодних підстав і було викликано не наміром виконати свій громадський обов'язок або захистити свої права, свободи чи законні інтереси, тягне відповідальність, передбачену законодавством України. Згідно з положеннями статті 277 ЦК України і статті 10 ЦПК України обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права. Позивач Б. не довів суду сам факт поширення Г. негативної щодо нього інформації, зокрема, а ні у заяві відповідача до правоохоронного органу, а ні в його поясненнях і показаннях не міститься будь-якої інформації про те, що саме Б. той злодій, що викрав у нього з будинку гроші. Крім того, у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування інформації, яка міститься, зокрема, у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз та інших рішеннях, для яких законом установлено інший порядок оскарження.
Рішення в апеляційному порядку не переглядалося.
Також у 2011 році Мурованокуриловецьким районним судом розглянуто було декілька цивільних справ про повернення строкового банківського вкладу та відшкодування моральної шкоди. Проте у всіх випадках вимога про відшкодування моральної шкоди не була задоволена, оскільки у договорі строкового банківського вкладу були відсутні підстави і умови стягнення моральної шкоди.
У 2011 році була розглянута справа № 2-8/11 (головуюча – суддя Тучинська Н.В.) за позовом Ф. до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк”про визнання неправомірними дій щодо одностороннього підвищення відсоткової ставки за кредитним договором та відшкодування моральної шкоди.
Позов у частині моральної шкоди було задоволено та стягнуто на користь Ф. 1000 грн.
Проте при перегляді справи в апеляційному порядку, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції задовольнив позов частково про стягнення з відповідача моральної шкоди з посиланням на Закон України «Про захист прав споживачів». Однак застосування судом Закону України «Про захист прав споживачів» до спорів, які виникли з кредитних правовідносин можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання інформації споживача про умови отримання кредиту, типи процентної ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. В даному випадку після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, а тому до спорів щодо виконання цього договору зазначений вище Закон не може застосовуватись, оскільки правовідносини, що виникли між ними регулюються спеціальним кредитним законодавством. Окрім того, умовами укладеного між сторонами кредитного договору не передбачено відшкодування відповідачем моральної шкоди за порушення сторонами умов договору. (дане рішення апеляційного суду було винесене 17.03.2011 року, тобто до ухвалення Конституційним Судом України рішення від 10.11.2011 р. по справі № 15рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг)).
Таким чином, у ході проведення узагальнення встановлено, що у розглянутих Мурованокуриловецьким районним судом справах сторони в основному використовували передбачені законодавством способи захисту цивільних прав.
Голова Мурованокуриловецького
районного суду
Вінницької області В. Добровольський
_03_03.png)
