УЗАГАЛЬНЕННЯ судової практики розгляду Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області цивільних справ щодо поділу майна подружжя за 2014-2015 роки

                                                               УЗАГАЛЬНЕННЯ 

 судової практики розгляду Мурованокуриловецьким районним судом

Вінницької області  цивільних справ щодо  поділу майна подружжя за 2014-2015  роки

         Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року, а також ст.1 Протоколу №1 до неї передбачає право кожної фізичної або юридичної особи безперешкодно користуватись своїм майном, не допускаючи позбавлення особи свого майна, крім як в інтересах суспільної необхідності й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнають право держави на здійснення контролю за використанням власності з урахуванням загальних інтересів або для забезпечення стягнення податків, інших зборів чи штрафів.

        Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплюються і у національному законодавстві України.

         Так, статтею 41 Конституції України гарантується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

          Неприпустимість позбавлення права власності крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства ( п.2 ч.1 ст.3 ЦК України).

          Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

         Справи про поділ майна подружжя відносяться до категорії спорів, які виникають із сімейних правовідносин.

          Відповідно до ст.60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

            Згідно чинного законодавства спільною сумісною власністю також  є:

        майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (ч. 4 ст. 368 ЦК).

        майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів (ст. 175 СК);

         земельні ділянки членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 89 ЗК);

         квартира (будинок), передані при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ч. 2 ст. 8 Закону № 2482-ХІЇ);

     приміщення загального користування, опорні конструкції багатоквартирного будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у багатоквартирному житловому будинку - належать співвласникам будинку (ч. 2 ст. 382 ЦК);

      майно, набуте жінкою та чоловіком за час спільного проживання однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (ст. 74 СК).

           Згідно ст.ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

            У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

          Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

          Згідно ч. 1статті 114 ЦПК України позови, що виникають з приводу захисту права власності та інших речових прав на нерухоме майно пред’являються за місцем знаходження майна або основної його частини (виключна підсудність).

            Згідно статистичної інформації в період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2015 року до Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області надійшло 4 справи  про поділ майна подружжя.

        З даної категорії справ розглянуто 3 справи, із них:

1 – залишено без розгляду;

2 – справи закрито у зв’язку з укладенням мирової угоди.

         Залишилася нерозглянутою станом на 01.01.2016 року   справа                   за позовом Д. до Д.  про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя ( головуюча суддя Коломійцева В.І.).

В апеляційному порядку дана категорія справ не   розглядалася.

За змістом статті 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

З урахуванням вимог ст.213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.

За правилами ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

          Відповідно до ст.175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи. До ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд. Суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

       Так,  по цивільній справі за позовом М. до М. про визнання об’єктами права спільної сумісної власності житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, квартири та визначення в них часток кожного з подружжя, за зустрічним позовом М. до М. про визнання права особистої власності на майно (головуюча суддя Коломійцева В.І.) визнано мирову угоду, згідно якої:

за М. визнається  право приватної власності в цілому на житловий будинок, розташований за Адресою;

           за М. визнається право власності в цілому на житлову квартиру, що знаходиться за Адресою.

 Сторони домовились, що М. зобов’язується виключно за нотаріально посвідченою згодою М. продати житлову квартиру, що знаходиться за Адресою, за ціною не нижче погодженої сторонами вартості або за меншою ціною, визначеною за взаємною згодою сторін та в день укладання договору купівлі-продажу сплатити М. одну другу частку її вартості, за вирахуванням сплачених за посвідчення договору купівлі-продажу послуг нотаріуса, обов’язкових податків та зборів, а також одну другу вартості житлового будинку, що розташований за Адресою, вартість якого погоджена сторонами.

М. доручає М. здійснювати пошук покупця на житлову квартиру, що знаходиться за Адресою та її демонстрацію потенційним покупцям за умови його повної матеріальної відповідальності за її збереження та предметів домашнього вжитку, що знаходяться у ній, а також зобов’язується не чинити перешкод М. у користуванні квартирою до її відчуження.   Провадження у справі  закрито.

         При поділі кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному майні. З цього слідує, що необхідною умовою здійснення поділу є попереднє визначення часток за домовленістю співвласників або в судовому порядку. Якщо майно не може бути поділено між співвласниками у натурі пропорційно до розмірів їхніх часток, особа, яка отримала майно, вартість якого є меншою, ніж вартість частки у спільному майні, має право на компенсацію недоодержаного. Можлива і ситуація, при якій один або кілька з учасників спільної сумісної власності при поділі взагалі не отримують майно у натурі, а мають взамін цього право на грошову або іншу матеріальну компенсацію, розмір та форма якої визначається судом.

        Так, судом  розглянуто цивільну справу  за позовом Р. до Р. про визнання права спільної сумісної власності подружжя та поділ спільного майна подружжя (головуючий суддя Добрвольський В.В.) із  визнанням мирової угоди, згідно якої :

      позивач Р., зобов’язалася сплатити кошти, як компенсацію вартості житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами в Адреса, що належить відповідачу Р. на підставі свідоцтва про право власності.

       відповідач Р. погодився на передачу належного йому житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами в Адреса у власність Р. за рахунок грошової компенсації.

       Сторони дійшли згоди, що проведення реєстрації права власності на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами в  Адреса за позивачем Р. можливе після сплати нею компенсаційних коштів в повному обсязі.

        В 2015 році  по справі за позовом М. до М.  про визнання права спільної сумісної власності подружжя та поділ спільного майна подружжя, суддею було винесено ухвалу про залишення позову без розгляду. З матеріалів справи слідує, що сторони з  травня 1980 року перебували  у зареєстрованому  шлюбі. У 2014 році   між М. та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту). Рішення  про укладення зазначеного договору  сторони приймали спільно. З  січня 2015 року подружжя без припинення шлюбу припинило подружні стосунки. Після  фактичного припинення шлюбних стосунків відповідач одноосібно розпоряджався зазначеними коштами та  відсотками. Оскільки сторони  не  домовилися про порядок поділу депозиту, позивач звернулася до суду з позовом і просила стягнути з відповідача половину строкового банківського вкладу.    В судовому засіданні відповідач  визнав, що  депозитний вклад є спільним майном подружжя та одночасно заявив, що ці гроші він склав із заробітків на випадок смерті матері, а тому вважає, що вони не повинні ні ділитися, ні зніматися з депозиту до кінця терміну його дії. Після заслуховування пояснень сторін, позивач подала суду заяву про залишення позову без розгляду. Відповідач підтримав таке клопотання позивача.

    Таким чином, головним значенням поділу майна, що є у спільній сумісній власності, є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (ч. 3 ст. 372 ЦК).  «Тобі - половина  й мені – половина» - такий закон подружніх відносин, за допомогою якого утверджується справжня рівність  у відносинах між дружиною та чоловіком.

Керівник апарату суду                                                        Людмила Козак