Мурованокуриловецький районний суд Вінницької області

12 травня 2016, 13:58

Узагальнення

судової практики по окремих питаннях, що виникали при застосуванні Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за 2014-2015 роки

План:

1. Аналіз статистичних даних

2. Спори щодо договорів купівлі-продажу

3. Спори щодо договорів оренди землі

4. Спори щодо договорів фінансового лізингу

5. Висновки та пропозиції

Відповідно до листа секретаря судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області Панасюка О.С. № 1-11/19/2016ЕП-364/2016 від 25.04.2016 року Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області проведено узагальнення практики по окремих питаннях, що виникали при застосуванні Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за 2014-2015 роки.

Для проведення узагальнення використано статистичну звітність Мурованокуриловецького районного суду за 2014-2015 роки, цивільні справи.

1. Аналіз статистичних даних

Згідно статистичних даних за 2014-2015 роки Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області розглянуто 10 цивільних справ у яких вирішувалося питання недійсності того чи іншого правочину.

З них:

- спори щодо договорів купівлі-продажу – 1 справа;

- спори щодо договорів оренди землі – 5 справ;

- спори щодо договорів страхування – 1 справа;

- спори щодо договорів фінансового лізингу – 3 справи.

За результатами перегляду справ в апеляційному порядку 4 рішення Мурованокуриловецького районного суду було скасовано. З них: через порушення норм матеріального або процесуального права – 3 рішення. 1 рішення скасовано у зв’язку з поданням позивачем в суді апеляційної інстанції заяви про залишення його позову без розгляду та її задоволення судом.

2. Спори щодо договорів купівлі-продажу

Протягом 2014-2015 років до Мурованокуриловецького районного суду надійшла та була розглянута лише одна справа у спорах щодо договорів купівлі продажу в якій судом вирішувалося питання щодо дійсності договору.

Так, до суду з позовною заявою звернувся Я. до Вінницької обласної спілки споживчих товариств про визнання договорів купівлі-продажу дійсними та визнання права власності (справа № 139/367/15-ц – головуюча суддя Коломійцева В.І.). Позивач позов мотивував тим, що відповідно до проведеного аукціону він шляхом укладення договорів купівлі-продажу за його результатами придбав майно (нежитлові будівлі), які належали Вінницькій обласній спілці споживчих товариств. Відповідач же ухилявся від нотаріального посвідчення вказаних договорів. Тому просив в порядку ч. 2 ст. 220 ЦК України визнати дійсними договори купівлі-продажу та визнати за ним право власності на майно, яке було їх предметом.

Особливістю вказаної справи було те, що представники відповідача позов визнавали у повному обсязі. Мотивували неможливість нотаріального посвідчення вказаних договорів зайнятістю голови спілки у зв’язку з його частими відрядженнями та участю як депутата облради в засіданнях.

Судом було відмовлено у задоволенні позову через те, що вимога позивача та визнання позову відповідачем суперечили вимогам чинного законодавства.

Суд у даному випадку застосував, у тому числі, п. 13 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» згідно якої, з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін. При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. У зв'язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

Разом з тим, слід зазначити, що постанова Пленуму ВСУ № 9 була прийнята ще у 2009 році. З 16.03.2010 року (дата набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України» від 11.02.2010 року) до ЦК України, зокрема ст. 640 ЦК України, внесено зміни у зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України», згідно яких Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" викладено у новій редакції (на сьогоднішній день діє ще новіша редакція вказаного Закону). Ним скасовано державну реєстрацію договорів нерухомого майна, однак введено поняття реєстрації права на нерухоме майно, і встановлено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації на нерухоме майно виникають в особи з моменту державної реєстрації цього права.

У ч. 3 ст. 334 ЦК України, законодавець поєднав момент виникнення права власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню з моментом такого посвідчення або з моментом набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Однак, згідно ч. 4 цієї ж статті, права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону

Тобто, в даному випадку суд прийшов до висновку, що визнання договору купівлі-продажу дійсним в порядку ч. 2 ст. 220 ЦК України у разі якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, можливе тільки щодо договорів, які підлягають лише нотаріальному посвідченню і предметом яких є майно право власності на яке не підлягає державній реєстрації, що, в свою чергу, узгоджується з приписами ч. 4 ст. 334 ЦК України.

Справа переглядалася в апеляційному порядку, однак позивачем було подано заяву про залишення його позову без розгляду, яка задоволена апеляційним судом. Таким чином, рішення Мурованокуриловецького районного суду було скасоване саме з цієї підстави, тому висновку про правильність чи хибність наведеної вище позиції, зроблено не було.

Тому, при проведенні відповідного узагальнення апеляційним судом Вінницької області та Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ доцільно було б окремо зупинитися на роз’ясненні можливості застосування положень п. 13 постанови Пленуму № 9 від 06.11.2009 року з урахуванням останніх змін в законодавстві.

3. Спори щодо договорів оренди землі

Протягом 2014-2015 років Мурованокуриловецьким районним судом розглянуто 5 справ у спорах щодо визнання недійсними договорів оренди землі. У двох випадках позивачами були подані заяви про залишення їх позовів без розгляду, які задоволені судом – позовні заяви залишені без розгляду. Інші справи потребують більш ретельного дослідження.

Так, по справі за позовом Р. до ТОВ «Агрофірма Рубанський» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов’язання вчинити дії (справа № 139/38/14-ц, головуюча суддя Коломійцева В.І.) рішенням суду в задоволенні позову відмовлено. Суть спору полягала в тому, що позивач є власником земельної ділянки. У 2002 році вона уклала договір оренди з ПП «Ланцет», однак в 2013 році дізналася, що існує договір оренди належної їй земельної ділянки з ТОВ «Агрофірма Рубанський» від 03.02.2009 року, який вона не підписувала та землю в користування відповідачу не надавала. Просила визнати недійсним договір оренди землі від 03.02.2009 року укладений між нею (Д. (Р.)) та ТОВ «Агрофірма Рубанський», зобов’язати ТОВ «Агрофірма Рубанський» повернути їй земельну ділянку та стягнути витрати, пов’язані з проведенням експертизи.

При розгляді справи судом враховано п. 8 постанови Пленуму ВСУ № 9, яким встановлено, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв’язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205-210, 640 ЦК тощо).

В даному випадку, судом було встановлено момент вчинення правочину, зазначено, що відповідно до ст. 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Спірний договір оренди землі було зареєстровано у Мурованокуриловецькому відділі Вінницької РФ «ДП Центр ДЗК», а тому в силу вимог ст.ст. 210, 640 ЦК України, він є укладеним. У зв’язку з цим, суд зазначив, що оскільки позивач як орендодавець не підписувала договір оренди, згоди та повноважень на його укладання й підписання іншій особі не надавала, є всі підстави вважати доведеною відсутність у неї волевиявлення на укладання цього договору.

Разом з тим, у задоволенні позову було відмовлено у зв’язку з пропущенням позивачем строку позовної давності, а представник відповідача наполягав на його застосуванні.

Пунктом 28 постанови Пленуму № 9 визначено, що до окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (частини третя, четверта статті 258 ЦК). Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частини друга, третя статті 261 ЦК).

Суд, застосовуючи в даному випадку строк позовної давності виходив з того, що позивач знала про існування договору оренди з відповідачем з 2009 року.

Апеляційним судом Вінницької області своїм рішенням від 03.04.2014 року скасовано рішення Мурованокуриловецького районного суду з тих підстав, що висновки зазначені у ньому суперечать цивільному законодавству та породжують принцип правової невизначеності. Зокрема зазначено, що вважаючи що перебіг строку позовної давності почався з часу отримання позивачем орендної плати 05.07.2010 року, суд безпідставно не перевірив заперечення останньої про те, що отримуючи орендну плату вважала, що отримує її за раніше укладеним нею договором оренди землі з ПП «Ланцент». Разом з тим, ці доводи заслуговують на увагу, враховуючи обставини укладення нею раніше, ще як Д., договору оренди з ПП «Ланцент», доведеність факту не підписання нею у лютому 2009 року договору оренди з ТОВ «Агрофірма Рубанський» та того, що в розрахунковому документі останнього від 05.07.2010 року були зазначені її попередні паспортні дані та прізвище Д., тобто, як в договорі з ПП «Ланцент». Крім того, зазначено, що умови раніше укладеного договору з ПП «Ланцент» про можливість правонаступництва обов'язків останнього іншою юридичною особою, також не суперечать поясненням Р. Вказані обставини повністю узгоджуються з поясненнями позивачки щодо її оцінки обставин отримання нею коштів за оренду землі і дійсного строку дають підстави вважати їх правдивими, а висновки суду щодо початку перебігу строку давності помилковими.

Крім того, доводи скарги щодо невірного застосування судом до даних правовідносин норм законодавства щодо строку позовної давності апеляційний суд теж прийняв як такі, що заслуговують на увагу, оскільки у статті 268 ЦК України наведено невичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється. У частині другій цієї статті передбачено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Але в деяких випадках позовна давність не може поширюватись і на інші категорії вимог, хоча про це прямо й не зазначено у законі. Так, відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Достовірно встановивши, що Р. в 2009 році договір оренди з відповідачем не укладала, суд, застосувавши позовну давність, фактично позбавив її права на повернення земельної ділянки при триваючому 10 років договорі оренди. Відмовляючи у позові і залишаючи договір оренди чинним, суд не врахував і тієї обставин, що такої фізичної особи з індивідуальними паспортними даними, як Д., ні на час укладення договору оренди, ні на даний час не існує і породив ситуацію правової невизначеності, зокрема, щодо орендної плати і триваючого правопорушення.

Справа переглядалася в касаційному порядку і ВССУ в своїй ухвалі залишив рішення суду апеляційної інстанції в силі, зазначивши, що скасовуючи рішення суду першої інстанції той правильно встановив, що позивач договір оренди з відповідачем не укладала та врахувавши, що позовна давність на вимоги позивача не поширюється, оскільки відносини між сторонами є триваючими і обов’язки, встановлені договором оренди, підлягають виконанню сторонами протягом всього строку дії договору, а тому дійшов висновку, що власник земельної ділянки, який фактично не укладав договору оренди, може пред’явити свої вимоги у будь-який час дії договору, незалежно від того, коли почалося порушення його прав, у зв’язку з чим обґрунтовано задовольнив позов.

Разом з тим, слід враховувати, що 22 квітня 2015 року Верховний Суд України висловив правову позицію № 6-48цс15 наступного змісту: відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності. Посилання відповідача на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України.

Таким чином, при проведенні узагальнень вищестоящими судами щодо застосування п. 28 Постанови Пленуму ВСУ № 9, в контексті правової позиції ВСУ № 6-48цс15, слід обговорити правильність позиції щодо застосування строку позовної давності при так званому триваючому порушенні, у тому числі при розгляді спорів, що виникають з договорів оренди землі.

По іншій справі за позовом З., З. до ТОВ «Богатир» про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та повернення земельних ділянок (справа № 139/607/14-ц, головуюча суддя Коломійцева В.І.) рішенням суду в задоволенні позову відмовлено. Позивачі свої вимоги мотивували тим, що є власниками земельних ділянок. Відповідно до договорів оренди земельних ділянок від 01.01.2006 року вищевказані земельні ділянки передані в оренду ТОВ «Богатир» строком на 10 років. Вважали, що у договорах оренди відсутні обов’язкові умови, зазначені у ст. 15 ЗУ «Про оренду землі» а тому просили визнати їх недійсними, скасувавши державну реєстрацію даних договорів і зобов’язати ТОВ «Богатир» повернути земельні ділянки.

Судом при розгляді справи було встановлено, що в оспорюваний договорах відсутня така умова як відповідальність за несплату орендної плати, а у актах визначення меж земельної ділянки та приймання-передачі земельних ділянок відсутні дата та місяць їх укладення. Однак відсутність зазначеної умови не свідчить про порушення прав орендодавця, такі порушення є неістотними і не звужують обсягу прав позивачів. тобто, орендодавець своєчасно отримував орендну плату у розмірі визначеному у п. 4.1 договору, орендарем виконувалися умови договору, земельна ділянка використовувалася за цільовим призначенням. Суд при цьому врахував правову позицію ВСУ № 6-94цс13 від 25.12.2013 року згідно якої у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право.

В апеляційному чи касаційному порядку справа не оскаржувалася та не переглядалася

Як вбачається, постанова Пленуму ВСУ № 9 у п. 5 опосередковано згадує про те, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Крім того, необхідність захисту саме порушеного права, випливає з положень ст. 3 ЦПК України та ст. 15 ЦК України.

При проведені узагальнення вищестоящими судами доцільно було б проаналізувати обставини за наявності яких відсутність тих чи інших умов у договорі оренди землі могли б визнаватися судом як безумовне порушення прав осіб, які підлягають захисту в судовому порядку. А також актуальним є узагальнення переліку підстав, за яких відсутність обов’язкових умов у договорі оренди визнавалися судами як порушення таких прав, враховуючи при цьому правову позицію ВСУ № 6-849цс15 від 09.12.2015 року.

24 лютого 2015 року Мурованокуриловецьким районним судом винесено рішення по справі № 139/55/15-ц (головуюча суддя Коломійцева В.І.) за позовом прокурора Мурованокуриловецького району до Петриманської сільської ради, К., з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Мурованокуриловецької районної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування сесій Петриманської сільської ради, визнання недійсними договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки, яким позов задоволено у повному обсязі. Суть спору полягала у тому, що між Петриманською сільською радою та К. на підставі відповідних рішень сільської ради було укладено договір оренди земельної ділянки у тому числі з гідротехнічними спорудами та під водою. Договір укладено строком на 5 років та зареєстровано у встановленому законом порядку. 26.07.2010 року між Мурованокуриловецькою районною державною адміністрацією та К. укладено договір оренди водного об’єкта (ставка) строком на термін дії договору оренди землі, а саме до 26.07.2014 року. Рішенням Петриманської сільської ради від 07.05.2014 року продовжено договір оренди водного об’єкту (ставка), який розташований на території Петриманської сільської ради в межах с. Петримани Мурованокуриловецького району Вінницької області на відповідну земельну ділянку водного фонду, межі якої винесено в натурі К. строком на 10 років. Прокурор зазначав, що вказані рішення Петриманської сільської ради та укладений на їх підставі договір оренди земельної ділянки суперечать вимогам Земельного та Водного законодавства. Зокрема переданий в оренду водний об'єкт відноситься до загальнодержавного значення, а тому його розпорядником є Мурованокуриловецька районна державна адміністрація, а не Петриманська сільська рада. Тобто, Петриманська сільська рада вийшла за межі своїх повноважень при виданні оскаржуваних рішень та при укладенні спірних договорів оренди. Крім того, Петриманською сільською радою надано в оренду К. земельну ділянку водного фонду без проведення проекту відведення земельної ділянки та без проведення державної експертизи землевпорядної документації. Орендна плата встановлена без нормативно-грошової оцінки. Тому, Прокурор просив визнати незаконними та скасувати рішення Петриманської сільської ради, визнати недійсним договір оренди землі та зобов’язати К. повернути земельну ділянку.

Суд, враховуючи викладене та зважаючи на те, що рішення сільської ради про надання в оренду водного об’єкта (ставка) прийнято Петриманською сільською радою поза межами наданих повноважень, без проекту відведення земельної ділянки водного фонду, орендна плата встановлена без нормативно-грошової оцінки, прийшов до висновку, що рішення Петриманської сільської ради: від 30.06.2004 року «Про надання в оренду водного об’єкта (ставка) в межах населеного пункту Петриманської сільської ради», від 10.09.2008 року «Про продовження договору оренди земельної ділянки під водним об’єктом (ставком)», від 07.05.2014 року «Про продовження договору оренди земельної ділянки під водним об’єктом (ставком)» є незаконними, а договір оренди цієї ділянки – недійсним у зв’язку з недодержанням сторонами в момент вчинення цього правочину встановленого законом порядку.

В даному випадку, суд застосував також ст. 216 ЦК України, яка визначає правові наслідки недійсності правочину та зобов’язав К. повернути земельну ділянку водного фонду до земель державної власності. Справа переглядалася в апеляційному порядку. Рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вищим спеціалізованим судом з цивільних та кримінальних справ у касаційному порядку справа не переглядалася.

В даній справі, з урахуванням останньої практики Верховного Суду України цікавим є наступний момент.

Пунктом 10 постанови Пленуму ВСУ № 9 визначено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Стаття 236 ЦК України встановлює, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Верховний Суд України у своїй постанові від 01.07.2015 року у справі № 3-195гс15 висловив правову позицію згідно якої фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення.

Тобто, фактично при визнанні договорів оренди землі недійсними, неможливо застосувати повну реституцію, оскільки вона б передбачала тоді повернення орендної плати, що при реальному використанні землі орендарем у минулому, звичайно є неприпустимим, так як без сумніву порушувало б права орендодавця.

Власне тому, логічно, що судом у справі № 139/55/15-ц частина перша ст. 216 ЦК України (реституція) та положення п. 10 постанови Пленуму ВСУ № 9 були застосовані лише в частині повернення орендарем орендованої ним земельної ділянки. Фактично, суд в даному випадку, визнав договір оренди недійсним, а реституція була застосована в частині з часу набрання рішенням суду законної сили.

Без сумніву, така позиція є вірною, що і було підтверджено судом апеляційної інстанції, однак дане питання також слід дослідити при проведенні узагальнення вищестоящими судами.

4. Спори щодо договорів страхування

Протягом 2014-2015 років Мурованокуриловецьким районним судом було розглянуто лише одну справу вказаної категорії (Справа № 759/16973/14-ц, головуюча суддя Тучинська Н.В.), яка надійшла за підсудністю.

Так, ПАТ «СК «Інтер-поліс» звернувся до суду з позовом до К. про визнання недійсним договору страхування. Позов ґрунтувався на тому, що відповідач був винуватцем ДТП. Разом з тим, згідно інформації наявної у страхової компанії, бланк полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності № АС/9096188 не використаний, страховий платіж не надходив, звіт про оформлення Полісу страховим агентом не надано. У зв’язку з цим позивач просив визнати недійсним укладений з К. договір страхування.

У задоволенні позову судом відмовлено. Рішення про відмову в апеляційному порядку не оскаржувалося та не переглядалося.

При розгляді даної справи суд виходив з того, що відповідно до п. 1.8. ст. 1 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» № 1961-IV від 01.07.2004 року, страховий поліс це єдина форма внутрішнього договору страхування, яка посвідчує укладання такого договору.

В судовому засіданні поясненнями відповідача, а також записом у п. 10 Полісу про розмір страхового платежу встановлено, що К. виконав свій обов’язок по передачі платежу страховому агенту.

На думку суду, відсутність запису про час і дату сплати страхового платежу, а також відсутність банківських документів про це свідчили про недбале виконання своїх обов’язків страховим агентом, а К. не повинен нести відповідальність за правильність заповнення бланку Полісу.

Суд при цьому послався на п. 7 Постанови Пленуму ВСУ № 9 згідно якої виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним та прийшов до висновку, що невнесення страхового платежу страховим агентом та списання бланку Полісу і подача страховим агентом звіту про використання Полісу не може бути підставою для визнання недійсним договору страхування.

Як вбачається проблемних питань при розгляду даної справи у суду не виникало.

5. Спори щодо договорів фінансового лізингу

Однією із найпроблемніших категорій справ, які розглядалися Мурованокуриловецьким районним судом при вирішенні спорів щодо визнання недійсними правочинів у 2014-2015 роках були спори фізичних осіб до лізингових компаній. Регулювання даних правових відносин кількома суміжними сферами цивільного законодавства, неоднозначність судової практики судів різних інстанцій, до недавнього часу викликала багато проблемних питань під час застосування норм права.

Так, перша справа зазначеної категорії, яка розглядалася у 2014 році Мурованокуриловецьким районним судом була за позовом М. до ТОВ «ЛК «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів (справа № 139/610/14-ц, головуюча суддя Коломійцева В.І.). Суд позов задоволив у повному обсязі, керуючись порушенням лізингодавцем вимог Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому доводи позивача про нікчемність договору лізингу через відсутність його нотаріального посвідчення прийняті не були, оскільки Законом України «Про фінансовий лізинг» та положеннями Цивільного кодексу України не передбачено обов’язкових умов щодо нотаріального посвідчення договору не передбачено обов’язковість нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу.

Зазначене рішення було скасоване судом апеляційної інстанції, який зазначив, що для кваліфікацій умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше - умови договору порушують принцип добросовісності; по-друге - умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє - умови договору завдають шкоди споживачеві. Апеляційний суд прийшов до висновку про відсутність одночасно зазначених ознак «несправедливих умов договору». Разом з тим погодився із судом першої інстанції в тому, що нотаріальне посвідчення укладеного договору фінансового лізингу в силу положень Закону України «Про фінансовий лізинг» та параграфа 6 глави 58 ЦК України не є обов'язковим.

16 грудня 2015 року Верховний Суд України, висловив правову позицію згідно якої договір фінансового лізингу підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Починаючи з 2016 року Мурованокуриловецький районний суд Вінницької області при розгляді справ вказаної категорії ішов саме таким шляхом.

В цьому плані слід зазначити, що абз. 2 п. 7 постанови Пленуму ВСУ № 9 встановлено, що у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

На сьогоднішній день, Мурованокуриловецький районний суд Вінницької області застосовує даний пункт при розгляді справ у спорах що виникають з приводу договорів фінансового лізингу в контексті правової позиції ВСУ від 16.12.2015 року та застосовує наслідки нікчемності правочину навіть у тих випадках де позивачем не зазначалося про нікчемність договору та ставилася вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним.

Інша аналогічна справа розглядалася судом за позовом П. до ТОВ ЛК “Ваш Авто” про захист прав споживачів, визнання п. 12.1 Договору недійсним, розірвання договору фінансового лізингу та стягнення коштів (Справа № 139/975/15-ц, головуюча суддя Коломійцева В.І.).

В даному випадку позивачем між іншим було заявлено про вимогу визнання окремих положень договору недійсними.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму ВСУ № 9, згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Тобто, з урахуванням викладеного, вказана вимога підлягала розгляду. Разом з тим проблемним є питання у випадку коли позивачем може бути заявлено вимогу про визнання окремих положень правочину недійсними, а суд встановить підстави для визнання його недійсним вцілому. Чи може в такому випадку суд вийти за межі позовних вимог визнаючи укладений договір недійсним?

В цілому, суд відмовив у задоволенні позову керуючись тим, що позивачем не було доведено одночасну наявність несправедливих умов договору (рішення виносилось до оприлюднення відповідної правової позиції ВСУ від 16.12.2015 року). Справа в апеляційному порядку не переглядалася та не оскаржувалася. Однак, слід зазначити, що при розгляді даного спору вбачалося, що позивач вчинив правочин внаслідок помилки, тоді як у позові просив визнати суд недійсними його окремі положення, розірвати договір та повернути кошти, посилаючись при цьому на те, що договір укладено шляхом введення його в оману.

Пунктами 19-20 постанови Пленуму ВСУ № 9 встановлено, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Виникає питання, якщо суд не знайшовши в діях відповідача ознак умислу для того, щоб встановити факт обману, однак встановить при цьому, що договір було укладено внаслідок помилки (оскільки саме цією обставиною помилка і відрізняється від обману), то чи може він визнати недійсним правочин (або окремі його частини) саме з цієї підстави?

Ще одним актуальним питанням є застосування абз. 4 п. 7 Постанови Пленуму ВСУ № 9, згідно якого судам необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦК).

Виходячи з наведеного: чи можливо визнати недійсним розірваний договір?

Зокрема, у своїй правовій позиції № 3-1143гс15 від 23.12.2015 року Верховний суд висловив думку, що оскільки оспорюваний договір оренди розірвано і його не існує на момент розгляду справи, провадження у справі підлягає припиненню у зв’язку з відсутністю предмета спору.

Питання, чи може дане правило бути застосовано і у справах щодо визнання недійсними договорів фінансового лізингу, потребує ретельного дослідження та обговорення.

5. Висновки та пропозиції

У ході проведення узагальнення встановлено наявність багатьох проблемних питань, які потрібно узагальнити, дослідити та виробити єдину позицію щодо їх вирішення.

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» у зв’язку з останніми змінами в законодавстві та новими правовими позиціями Верховного Суду України без сумніву потребує змін та більш ширшого висвітлення досліджуваної проблематики.

Даний аналіз слід обговорити на нараді з суддями Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області та направити до Апеляційного суду Вінницької області для використання його матеріалів під час підготовки відповідного узагальнення.

Суддя Мурованокуриловецького

районного суду Вінницької області В. Коломійцева