Мурованокуриловецький районний суд Вінницької області

21 серпня 2013, 11:14

УЗАГАЛЬНЕННЯ

судової практики розгляду цивільних справ у 2011-2012 році про застосування Мурованокуриловецьким районним судом законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна.

ПЛАН

1. Вступ.

2. Аналіз статистичних даних;

3. Проблемні питання.

4. Висновок.

ВСТУП.

Неспроможність банківських установ забезпечувати своєчасність, повноту та безперервність виконання усіх своїх грошових зобов’язань, швидке зростання, коливання курсу іноземної валюти, суттєве зменшення доходів населення та інші чинники призвели до великої кількості судових спорів щодо виконання кредитних договорів, договорів банківського вкладу, забезпечення договірних зобов'язань, звернення стягнення на заставлене майно, визнання договорів кредиту, поруки, застави, іпотеки недійсними та інше.

Зокрема, іпотеку, як вид застави розрізняють з-поміж інших застав за видом майна, яке передається в таке забезпечення. Так, відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку", іпотекою визнається забезпечення виконання зобов'язань нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку".

Стаття 37 цього ж Закону передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

У зв’язку з неможливістю іпотекодавців у встановлені договором строки повернути суму кредиту, останнім часом банки активно використовують своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Аналіз статистичних даних.

Право застави не тільки забезпечує виконання основного зобов'язання, а й визначає можливі способи здійснення іпотекодержателем захисту його прав та інтересів у основному зобов'язанні.

При розгляді таких справ Мурованокуриловецьким районним судом враховувались вимоги визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України способи захисту судом цивільних прав та інтересів, так і норми параграфа 6 гл. 49 ЦК України (про заставу) та Законів України про заставу та іпотеку, якими встановлено особливості звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) та задоволення за рахунок його вартості вимог іпотекодержателя.

Згідно практики питання з приводу можливості задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) виявилися чи не найскладнішими. Зокрема, аналіз позовних заяв свідчить про те, що при зверненні до суду з позовом кредитори в основному просять звернути стягнення на предмет іпотеки/застави і лише після проведення судового засідання сторони можуть дійти згоди про погашення суми заборгованості.

При вирішенні спорів даної категорії принциповим вважається встановлення судом факту невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання, лише за умови якого суд й має право звернути стягнення на предмет іпотеки/застави.

Відповідно до положень ст. ст. 33, 35 Закону України "Про іпотеку", згідно з якими у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення у не менш ніж тридцятиденний строк. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає зверненню з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до ч. 2 ст. 35 Закону України «Про іпотеку».

У 2011 році до Мурованокуриловецького районного суду не надходило справ вищезазначеної категорії.

За період 2012 року було розглянуто сім справ про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. З яких одну справу було задоволено повністю, другу частково, три справи залишено без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, дві справи повернуто позивачу у зв’язку з невиконанням вимог ч. 2 ст. 121 ЦПК України.

Так, ПАТ «Райффайзенбанк Аваль» 22 листопада 2012 року звернувся до суду з позовом до П. та Т. про стягнення заборгованості за кредитним договором (суддя Коломійцева В.І). Зокрема між ПАТ “Райффайзен Банк Аваль”, та відповідачем П. був укладений кредитний договір, згідно якого останньому був наданий кредит в сумі 14 025,00 доларів США строком до 17.05.2017 року із сплатою 13,75% відсотків річних. За кредитним договором відповідач зобов'язався щомісячно, до 15 числа кожного місяця, частково погашати кредит згідно графіка погашення кредиту та сплачувати відсотки за фактичне використання кредитних коштів на рахунок банку. 06.04.2009 року та 18.05.2012 року між банком та відповідачем П. було укладено додаткові угоди № 1 та № 2 до вказаного кредитного договору з метою зменшення фінансового навантаження на останнього. Для забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 18.05.2007 року між ВАТ “Райффайзен Банк Аваль”(нині ПАТ) та Т. укладено договір поруки, за яким остання зобов’язалась перед позивачем нести солідарну майнову відповідальність з П. за виконання зобов’язань по вказаному кредитному договору.

Крім того, 18.05.2007 року між позивачем та Т. було укладено іпотечний договір, згідно умов якого відповідач Т. передала в іпотеку належне їй нерухоме майно, а саме двохкімнатну квартиру № 3, що знаходиться за адресою смт. Муровані Курилівці.

Оскільки свої зобов’язання по кредитному договору відповідач П. виконував неналежним чином, у нього утворилася заборгованість перед позивачем в сумі 13 079,32 доларів США. В зв’язку з викладеними обставинами позивач звернувся до суду з позовом в якому просить в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, звернути стягнення на предмет іпотеки, квартиру № 3, що знаходиться за адресою смт. Муровані Курилівці.

23 листопада 2012 року суддею після огляду матеріалів справи було винесено ухвалу про залишення позову без руху, надавши позивачу строк для усунення недоліків. Зокрема, позивачем не було надано поштового повідомлення за підписом відповідачів про отримання вимоги банку про усунення порушень за кредитним договором.

Після усунення позивачем недоліків, суддею було відкрито провадження у справі та справу призначено до судового розгляду.

Враховуючи, що відповідачем та її представником у судовому засіданні було визнано позов, а інший відповідач, будучи належним чином повідомленим про час і місце розгляду справи, у судове засідання не з’явився, суд розглянув справу за його відсутності та задовольнив позов.

При винесенні даного рішення суд брав до уваги умови договору іпотеки та кредитного договору, вимог цивільного кодексу та Закону України «Про іпотеку». Крім того, у рішенні було застосовано і роз’яснення п. 42 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30 березня 2012 року №5 "Про практику застосування законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" згідно якої резолютивна частина рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як статті 39 Закону України "Про іпотеку", так і положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обов’язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, поведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).

Подібна справа про звернення стягнення на предмет іпотеки (суддя Коломійцева В.І) була задоволена частково. Зокрема позивач ПАТ КБ «Приват Банк» звернувся до суду з позовом, у якому просив звернути стягнення на житловий будинок і земельну ділянку, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки, а також виселити відповідачку та інших осіб, які зареєстровані та проживають у житловому будинку.

Судом згідно вимог закону України «Про іпотеку», а саме ч. 2 ст. 39, ч. і ст. 38, ч. 3 ст. 109 Житлового кодексу України, ст. 3, 6, ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» було прийнято рішення про виселення відповідача з житлового приміщення, а також враховуючи, що зобов’язання перед кредитором за кредитним договором не виконані, що відповідач був попереджений, що в разі несплати заборгованості за кредитним договором буде звернено стягнення на предмет іпотеки, прийшов до висновку про необхідність задоволення вимог ПАТ КБ «Приват Банк» шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки - нерухоме майно, а саме, будинок в с. Вищеольчедаїв, шляхом продажу предмету іпотеки з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу. В свою чергу, вимога про звернення стягнення на земельну ділянку, суддею задоволена не була, оскільки земельна ділянка, на якій розташований предмет іпотеки, не є приватною власністю іпотекодавця В. та рішення про її приватизацію відповідним органом не приймалось.

У справі за позовом ПАТ КБ «Приват банк» до Р. про звернення стягнення на предмет іпотеки (суддя Тучинська Н.В.), представником позивача було подано до суду заяву про залишення позову без розгляду (п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України) у зв’язку з реструктуризацією боргу за кредитним договором з відповідачем.

Аналогічним чином було закінчено справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк “Приватбанк”до Ф. про звернення стягнення на предмет іпотеки (суддя Добровольський В.В.).

Крім того, суддею Коломійцевою В.І. була розглянута справа за позовом ПАТ КБ “ПриватБанк” до В. (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - С.) про звернення стягнення на будинок та земельну ділянку, яка була залишена без розгляду у зв’язку з надходженням на адресу суду відповідної заяви.

Дві справи за позовом ПАТ КБ “ПриватБанк” до В. (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - С.) про звернення стягнення на предмет іпотеки (суддя Тучинська Н.В.) та аналогічна справа за позовом публічного акціонерного товариства “Приват Банк” до В., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог С. про звернення стягнення на предмет іпотеки (суддя Добровольський В.В.) судом було визнано неподаними та повернено позивачу. Підставою для такого рішення стало те, що позивач отримавши ухвалу судді для відома, до встановленого в ухвалі строку не усунув недоліки, а тому на підставі ч. 2 ст. 121 ЦПК України позовна заява була повернена.

Таким чином, розглядаючи справи по суті суддя Коломійцева В.І. чітко мотивувала прийняте нею рішення, давала належну оцінку всім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З метою дотримання вимог ст. 39 Закону України «Про іпотеку», при отриманні позовних заяв з вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки, керуючись ч. 4 ст. 119 ЦПК України, вирішувала питання про залишення позовної заяви без руху й пропонувати позивачу усунути недоліки щодо відповідності змісту позовної заяви, у тому числі й вимогам ст. 39 Закону України «Про іпотеку».

Із проаналізованих вище справ вбачається, що при подачі представниками позивача до суду позовних заяв про звернення стягнення на предмет іпотеки, суддя надавала позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви. Зокрема, у матеріалах справи не було поштового повідомлення за підписом відповідачів про отримання вимоги банку про усунення порушень за кредитним договором (справа № 216/1150/12 суддя Коломійцева В.І.) та у матеріалах позову були надані неякісні ксерокопії кредитного договору та договору іпотеки, які неможливо прочитати (суддя Коломійцева В.І.).

Дані порушення були усунуті у встановлені судом строки.

Із розглянутих судом справ про звернення стягнення на предмет іпотеки, вбачається що резолютивна частина рішення суду чітко відповідала вимогами закону, а саме ст. 39 Закону України «Про іпотеку» (а значить і ч. 4 ст. 215 ЦПК України), відповідно до якої у рішенні зазначаються:

1. загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;

2. опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;

3. заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

4. спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону;

5. пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;

6. початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Як уже зазначалось, ст. 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду.

При цьому суд у своєму рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 Закону України «Про іпотеку».

Як правило із двох закінчених розглядом у 2012 році цивільних справ про звернення стягнення на предмет іпотеки суддя встановлювала спосіб реалізації предмета іпотеки: 1) шляхом продажу з прилюдних торгів, за початковою ціною зазначеною у договорі іпотеки; та 2) шляхом укладення від імені відповідача договору купівлі – продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем (суддя Коломійцева В.І.).

Крім того, при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суддя давала належну оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна.

Оскільки вказане положення закону є оціночним, то суддя належним чином мотивувала його у рішенні, визначалися чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини (зокрема, про право на першочергове задоволення вимог за рахунок предмета застави), та врахувала загальні засади цивільного законодавства - справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК).

3. Проблемні питання.

Відсутність в Законі України "Про іпотеку" чіткої процедури виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки викликає складнощі при вирішенні судами вимог іпотекодержателів про виселення мешканців. Зокрема, спірним є питання щодо застосування ч. 2 ст. 39 цього Закону в контексті вимог ст. 40 цього ж Закону та ч. 3 ст. 109 ЖК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом.

Статтею 39 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців.

Разом з тим, ч. 1 ст. 40 цього ж Закону зазначено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

У ч.ч. 2 і 3 ст. 40 законодавець встановлює певний порядок дій банку: після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналогічний порядок щодо виселення всіх громадян, що мешкають у житловому будинку або житловому приміщенні, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачено в ч. 3 ст. 109 ЖК України. Вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» (попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки).

Таким чином, Закон України "Про іпотеку" містить в собі суперечливі позиції щодо процедури проведення виселення мешканців житлового будинку чи житлового приміщення, оскільки передбачає можливість їх виселення в судовому порядку як під час задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, так і в подальшому, але з дотриманням обов'язкової процедури письмового попередження про звільнення житлового приміщення протягом одного місяця.

ВИСНОВОК.

Зміст проаналізованих судових рішень та матеріалів справ дозволяє зробити висновок про те, що судді при винесенні рішень чітко дотримувалися норм матеріального та процесуального права, застосовували судову практику розгляду справ даної категорії, рекомендації Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховного Суду України та аналізи причин скасування судових рішень у справах даної категорії.

Жодне рішення суду з приводу спорів, про звернення стягнення на предмет іпотеки, сторонами не оскаржувалося.

Суддя Мурованокуриловецького

районного суду Наталія Тучинська