Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Аналіз причин скасування і зміни судових рішень у 2018 році
У 2018 році Верховним Судом було переглянуто 4 судових рішення, винесених Апеляційним судом Вінницької області щодо перегляду судових рішень Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області. З них:
Постановою слідчого СВ Вінницького відділу поліції ГУНП у Вінницькій області М. від 25.04.2017 року кримінальне провадження, внесене до єдиного реєстру досудових розслідувань за №12017020010001447 від 29.03.2017 року, закрито, в зв’язку з відсутністю в діях водія М. складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 286 КК України.
Мурованокуриловецький районним судом Вінницької області М. визнано винним у вчиненні правопорушеннь, передбачених ст. 124, ч. 1 ст. 130 КУпАП. За ч. 1 ст. 130 КупАП відносно нього застосовано адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі 600 НМДГ в сумі 10200 (десять тисяч двісті) гривень з позбавленням права керування транспортними засобами строком на один рік. За ст. 124 КУпАП провадження у справі було закрито у зв’язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення.
Апеляційний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції, звернув увагу на ту обставину, що у даному випадку строки накладення адміністративного стягнення закінчилися відносно обох правопорушень, оскільки з моменту закриття кримінального провадження – 25.04.2017 року і до винесення судом постанови – 29 червня 2017 року, пройшло більше одного місяця, тому суд зобов’язаний був прийняти рішення про закриття провадження.
Основна думка суду апеляційної інстанції - не є допустимим, після закінчення строку, передбаченого ст. 38 КУпАП за однією статтею притягнути особу до адміністративної відповідальності. А за іншою статтею закрити провадження, в зв’язку із закінченням строків накладення адміністративного стягнення.
Так, ухвалою Мурованокуриловецького районного суду № 139/105/15-ц від 30.08.2018, відмовлено в задоволенні клопотання відповідача К. про поновлення строку для подання заяви про перегляд заочного рішення суду та залишено заяву про перегляд заочного рішення без розгляду з тих підстав, що на виконання вимог ст. 227 ЦПК України в редакції, що діяла на момент ухвалення судового рішення, суд 19 березня 2015 року направив відповідачу К. копію заочного рішення на адресу його зареєстрованого місця проживання; рекомендований лист із рішенням повернувся до суду без вручення, оскільки адресат не з’явився на поштове відділення за отриманням поштового відправлення, про яке йому 25 березня 2015 року було залишено відповідне повідомлення; а враховуючи положення п. 99 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270, та ч. 5 ст. 74 ЦПК України в редакції, що діяла на момент вчинення процесуальної дії, вважається, що К. вручено копію заочного рішення 25 березня 2015 року.
Скасовуючи зазначену ухвалу, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що повернення поштового відправлення із відміткою «за закінченням терміну зберігання» не можна вважати врученням копії заочного рішення К. 25 березня 2015 року відповідно до норм ч. 5 ст. 74 ЦПК України в редакції, що діяла на момент вчинення процесуальної дії, оскільки зазначена норма процесуального закону визначає порядок направлення та вручення судових повісток, а не судових рішень. Крім того із матеріалів справи вбачалося, що копію заочного рішення суду відповідачам К. і К. суд першої інстанції направив за адресою: пров. Сонячний, смт. Муровані Курилівці. Проте як свідчать довідки про реєстрацію місця проживання/перебування особи від 12 лютого 2015 року, що надані на запит суду першої інстанції Мурованокуриловецьким РС УДМС України у Вінницькій області, місце проживання К. і К. зареєстровано за адресою: смт. Муровані Курилівці, вул. Сонячна,. Згідно матеріалів цивільної справи копію заочного рішення відповідач К. отримав 13 серпня 2018 року, про що ним зазначено на його заяві про видачу копії рішення, поданій до суду 13 серпня 2018 року.
У іншій справі № 139/322/17 Мурованокуриловецький районний суд виніс ухвалу про залишення позову без розгляду у зв’язку з повторною неявкою позивача в судове засідання, який був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи та не повідомив про причини своєї неявки.
Апеляційний суд вказану ухвалу скасував та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що у судове засідання, призначене на 19.07.2018 року, позивач та його представник не з’явились, будучи належно повідомленими про час та місце розгляду справи, про причини його неявки у судове засідання суд не було повідомлено і судове засідання було відкладено на 08.08.2018 року. 07.08.2018 року до суду надійшла заява представника позивача Л. – адвоката Куцого Р.А. про зупинення справи у зв’язку з хворобою позивача з діагнозом «інсульт» та у ній зазначено, що Л. потребує постійного догляду і не може самостійно пересуватись, крім цього, тимчасово не здатна висловлювати свою позицію щодо предмета спору. До клопотання додана копія Довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією, де зазначено, що позивачці визначено безстроково інвалідність першої «А» групи та, що вона потребує постійного догляду. За таких обставин, висновок суду, що сторона позивача не повідомила про причину неявки у судове засідання позивачки та щодо повторної неявки Л. у судове засідання без поважної причини, є помилковим, він не відповідає матеріалам справи та їх змісту.
У справі № 139/891/13-ц Мурованокуриловецький районним судом 12.03.2018 було винесено ухвалу якою відмовлено заявнику у задоволенні його заяви про видачу дублікату виконавчого листа. При цьому, суд, керуючись п. 17.4 Перехідних положень ЦПК України та ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження», виходив із того, що строк звернення до виконання рішення Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 27 січня 2014 року сплив 21 березня 2015 року, а тому відсутні правові підстави для видачі дублікату виконавчого листа.
Скасовуючи вказану ухвалу, Апеляційний суд Вінницької області зазначив, що хоча положеннями п. 17.4 Перехідних положень ЦПК України дійсно передбачено подання заяви про видачу дублікату виконавчого листа до закінчення строку, встановленого для пред’явлення виконавчого документа до виконання, однак не можна стверджувати, що банк у даній справі звернувся до суду з такою заявою понад встановлений строк.
Так, за приписами ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції на час набрання законної сили рішенням Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 27 січня 2014 року) виконавчий лист, виданий на підставі рішення суду у цивільній справі, може бути пред’явлений до примусового виконання протягом одного року з наступного дня після набрання рішенням законної сили.
Відповідно до ст. 23 цього ж Закону строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються пред'явленням виконавчого документа до виконання. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв'язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони.
Тобто після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у зв’язку з його пред'явленням до виконання перебіг строку починається заново з наступного дня після його повернення. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. Така правова позиція міститься у Постанові Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 3-698гс16, прийнятій за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
Із матеріалів заяви вбачається, що банк в серпні 2014 року пред’явив зазначений виконавчий лист до виконання у межах встановленого строку, чим цей строк перервав, про вручення виконавчого документу виконавчій службі отримав рекомендоване повідомлення. Тобто, у банку не було підстав вважати, що виконавчий лист втрачено, і лише у грудні 2017 року йому стало відомо, що направлений ним виконавчий лист на виконанні не перебуває. Та обставина, що оригінал виконавчого листа до банку не повертався ніким не заперечується. Докази протилежного у матеріалах справи відсутні. Тому слід дійти до висновку, що перебіг строку пред’явлення зазначеного виконавчого листа до виконання заново для банку не почався.
У справах № 139/127/17, № 216/505/12, № 1057/13 Апеляційний суд Вінницької області скасував рішення Мурованокуриловецького районного суду про визнання спадщини відумерлої з тих підстав, що при розгляді справ судом першої інстанції не у повній мірі було перевірено наявність спадкоємців, які можуть претендувати на спадкове майно, або у встановленому законом порядку прийняли спадщину.
У справі № 139/684/17 апеляційний суд скасував рішення Мурованокуриловецького районного суду у цивільній справі за позовом К. до Н. та Бахтинської сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області про встановлення факту що має юридичне значення та зустрічним позовом Н. до К. та Бахтинської сільської ради про встановлення факту постійного проживання.
Так, судом першої інстанції було зроблено висновок про те, що Н. на час відкриття спадщини постійно проживав із спадкодавцем.
Вказаний висновок суд апеляційної інстанції визнав безпідставним та таким, що не відповідає матеріалам справи у зв’язку з цим в позові Н. до К. та Бахтинської сільської ради про встановлення факту постійного проживання – відмовив.
У цивільній справі № 139/783/15-ц за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до Т. про стягнення заборгованості за кредитним договором, Мурованокуриловецький районний суд 10.01.2018 прийняв рішення яким стягнув із Т. на користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» суму простроченої станом на 03 серпня 2015 року заборгованості по кредиту № VIUWGA0000002104 від 02 червня 2008 року в розмірі 1332 долара 60 центів США, в тому числі: 153,14 долара США - простроченого тіла кредиту, 1179,46 долара США - прострочених процентів, що станом на 10 січня 2018 року еквівалентно 37583 гривням 64 копійкам, а також пеню в сумі 4072 гривні 27 копійок, а всього 41655 (сорок одну тисячу шістсот п’ятдесят п’ять) гривень 91 копійку. Вирішено питання про судові витрати.
Вказане рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення тіла кредиту, процентів за його користування, комісії та пені Апеляційним судом Вінницької області було скасовано та постановлено нове. Зокрема, стягнуто із Т. на користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за Кредитним договором № VIUWGA0000002104 від 02 червня 2008 року, яка склалася станом на 03.08.2015 року та яка складається з: 15 844, 88 (п'ятнадцять тисяч вісімсот сорок чотири долари 88 центів) доларів США тіла кредиту; 1 379, 06 (одну тисячу триста сімдесят дев’ять доларів 06 центів) доларів США процентів за користування кредитом; 323,23 (триста двадцять три долари 23 центи) доларів США комісії; 3 893, 43 грн. (три тисячі вісімсот дев’яносто три гривні 43 коп.) пені за несвоєчасне виконання зобов’язання. Рішення Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 10 січня 2018 року в частині відмови в задоволенні позову про стягнення 11,84 доларів США штрафу (фіксована частина) та 886,59 доларів США штрафу (процентна складова), - залишено без змін.
Підставою для прийняття такого рішення було те, що суд першої інстанції, посилаючись на абз. 6 ч.10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, що діяла на момент звернення позивача до суду, тобто в редакції Закону України № 3795-VI від 22.09.2011 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», не звернув уваги на те, що в розділі «Прикінцеві положення» цього закону зазначено, що « 2. Дія цього Закону не поширюється на кредитні договори, укладені до набрання ним чинності», тобто застосував невірну норму матеріального права.
Натомість до застосування підлягав Закон України «Про захист прав споживачів» в редакції, що діяла на момент укладення договору та в якій абзац 6 частини 10 статті 11 був такого змісту: «Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність».
Крім того, суд зазначивши що позивач не дотримався досудового порядку врегулювання спору, помилково вважав що у банку не було підстав для звернення до суду: закон не містив та не містить заборони звернутися до суду за захистом свого порушеного права без дотримання досудового порядку врегулювання спору.
Відмовляючи в стягненні комісії, суд першої інстанції помилково вважав її винагородою за обслуговування кредиту та не з’ясував за що саме передбачено сплату такої винагороди.
У 2018 році Верховним Судом скасовано лише одне рішення Апеляційного суду Вінницької області, яким було залишено в силі рішення Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області у цивільній справі № 139/563/18 за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до Б. про стягнення заборгованості за кредитним договором.
У вказаній справі, у жовтні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до Б., у якому просило стягнути заборгованість за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 25 січня 2008 року року між АТ КБ «ПриватБанк» та Б. укладено кредитно-заставний договір, за умовами якого позивач надав боржнику кредит у розмірі 53079 грн строком користування до 23 січня 2015 року зі сплатою 15,48 % річних. Сторони домовились про предметом застави відповідно до вказаного договору, яким визначили автомобіль CHERY A15 AMULET, 2008 року випуску. У зв'язку з неналежним виконанням Б. взятих на себе кредитних зобов'язань утворилась заборгованість розмір якої станом на 25 вересня 2015 року становить 276720 грн 90 коп., з яких: 55355 грн 10 коп. - заборгованість за кредитом, 36575 грн 90 коп. - заборгованість по процентах за користування кредитом, 2727 грн 53 коп. - заборгованість по комісії за користування кредитом, 168647 грн 09 коп. - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 250 грн - штраф (фіксована частина) та 13165 грн 28 коп. - штраф (процентна складова). Вказану суму позивач і просив стягнути з відповідача. У позові було відмовлено. Рішення залишено в силі Апеляційним судом Вінницької області.
У цій справі судом першої інстанції було встановлено, що 20 лютого 2010 року Б. передав заставний автомобіль інспектору АТ КБ «ПриватБанк» Г. на відповідальне зберігання для реалізації з метою погашення кредитної заборгованості, про що складено акт. Згідно з постановою від 27 травня 2010 року порушено кримінальну справу по факту привласнення автомобіля марки CHERY A15 AMULET, 2008 року випуску, реєстраційний номер АВ 3138 АТ, за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 191 КК України. У постанові зазначено, що Г., працюючи кредитним інспектором АТ КБ «ПриватБанк», згідно з актом про передачу заставного майна на відповідальне зберігання привласнив автомобіль марки CHERY A15 AMULET, 2008 року випуску, не доставивши його на штрафмайданчик Вінницької філії АТ КБ «ПриватБанк». Місцезнаходження автомобіля дотепер невідомо. Постановою прокурора Мурованокуриловецького району Вінницької області від 15 червня 2010 року Б. визнано потерпілим у цій кримінальній справі. Таким чином, Мурованокуриловецький районний суд дійшов висновку, а Апеляційний суд Вінницької області підтримав його в цьому, що банк застосував позасудове звернення стягнення на предмет застави. Оскільки реалізації предмета застави не відбулось у зв’язку з неправомірними діями працівника банку, тому суд з урахуванням статті 617 ЦК України звільнив Б. як боржника від виконання зобов’язання за кредитно-заставним договором.
Скасовуючи рішення судів попередній інстанцій Верховний Суд зазначив про те, що дійшовши висновку, що Б. в даному випадку має бути звільнений від виконання зобов’язання за кредитно-заставним договором, суд апеляційної інстанції не зазначив підстав та мотивів такого звільнення. Загальне посилання на те, що предмет застави був вилучений представником банка та нереалізований у зв’язку з неправомірними діями Г., є безпідставним. Предметом спору у цій справі є стягнення наявної у Б. кредитної заборгованості, яка не погашена. Крім того, у разі реалізації у позасудовому порядку предмета застави за відсутності повного погашення кредитної заборгованості, боржник не звільняється від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання. Судами також було встановлено, що 20 лютого 2010 року Б. та кредитний інспектор АТ КБ «ПриватБанк» Г. склали акт про передачу заставного майна на відповідальне зберігання. Разом з тим, відповідно до вказаного акту автомобіль CHERY A15 AMULET було передано Б. як заставне майно на відповідальне зберігання представнику банку, а не в рахунок погашення заборгованості за кредитно-заставним договором, вартість автомобіля не визначалася, його реалізація не проводилася. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (14-154цс18) дійшла висновку, що забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. В разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення. Від з’ясування зазначених обставин залежить правильність вирішення спору по суті, зокрема, встановлення, чи змінилися умови основного зобов’язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, якщо так, то коли саме та за який період банк вправі вимагати стягнення кредитної заборгованості. Крім того, під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 444/9519/12 (14-10цс18) про те, що якщо договір встановлює окремі зобов’язання, які деталізують обов’язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов’язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
Таким чином, рішення Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 14 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 08 лютого 2016 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Разом з тим, 10.05.2018 Верховним Судом винесено постанову про скасування постанови Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 29 травня 2017 року та постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2017 року в адміністративній справі № 139/306/17 за позовом Д. до Могилів-Подільського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії. Справа стосувалася перерахунку пенсії. У ній, Верховний Суд зробив висновок про те, що на час призначення позивачеві пенсії пенсійне забезпечення працівників прокуратури визначалося статтею 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII.
Відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII, у редакції на час призначення позивачу пенсії, передбачено, що призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв’язку з підвищенням заробітної плати відповідних категорій прокурорсько-слідчих працівників. Перерахунок призначених пенсій провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Перерахунок пенсій провадиться з урахуванням фактично отримуваних працівником виплат і умов оплати праці, що існували на день його звільнення з роботи.
Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII, який набрав чинності 01 січня 2015 року, внесено зміни до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ, зокрема, частину 18 викладено у такій редакції: «Умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України».
Пунктом 5 розділу III Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII передбачено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до перелічених законів України, зокрема, Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ.
З 15 липня 2015 року набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, відповідно до підпункту 1 пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві положення» якого визнано таким, що втратив чинність Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року № 1789-ХІІ, крім пункту 8 частини 1 статті 15, частини 4 статті 16, абзацу першого частини 2 статті 46-2, статті 47, частини 1 статті 49, частини 5 статті 50, частин 3, 4, 6 та 11 статті 50-1, частини 3 статті 51-2, статті 53 щодо класних чинів.
Підстави та порядок перерахунку пенсії працівників прокуратури, передбачені статтею 86 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII, відповідно до частини 20 якої (у редакції Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» № 76-VIII) умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року № 1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» підвищено розміри заробітку працюючих працівників прокуратури.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З урахуванням такого елемента принципу верховенства права, як пропорційність (розмірність) Конституційний Суд України зазначив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними, а оскільки держава зобов’язана регулювати економічні процеси, встановлювати й застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян, то механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження справедливого балансу між інтересами окремих осіб і інтересами всього суспільства. При цьому зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
Принцип збалансованості інтересів людини з інтересами суспільства сформульовано й у практиці Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Сорінг проти Сполученого Королівства» Суд зазначив, що Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) «спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов’язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав людини». У рішенні від 17 жовтня 1986 року у справі «Ріс проти Сполученого Королівства» Суд зазначив, що, з’ясовуючи, чи існує позитивне зобов’язання стосовно людини, «належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини».
У рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» Суд констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового.
Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат (рішення Суду від 12 жовтня 2004 року у справі «Кйартан Асмудсон проти Ісландії»).
Європейський суд з прав людини у рішенні «Великода проти України» від 3 червня 2014 року зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися й передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
У Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 цей суд зазначив, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині 1 статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Суд врахував, що на час прийняття постанови Кабінетом міністрів України від 9 грудня 2015 року № 1013, з прийняттям якої позивач пов’язував виникнення у нього права на перерахунок пенсії, а також на час звернення позивача до пенсійного органу із заявою про перерахунок пенсії положення статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року № 1789-ХІІ, які регулювали порядок перерахунку пенсій, втратили чинність.
Положень, які б закріплювали можливість перерахунку пенсії у зв’язку з підвищенням розміру заробітку працюючих працівників прокуратури, постанова Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року № 1013 не містить.
На час звернення позивача до пенсійного органу із заявою про перерахунок пенсії Кабінетом Міністрів України умов та порядку перерахунку пенсій працівникам прокуратури визначено не було.
Оскільки відповідач є територіальним органом виконавчої влади, який в своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, указами Президента, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, які прийняті відповідно до Конституції та законів України, іншими нормативно-правовими актами, він не мав підстав здійснювати позивачу перерахунок пенсії на умовах та в порядку, закріплених нормою, що втратила чинність.
Положення Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» № 76-VIII, якими частину 18 статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-XII та частину 20 статті 86 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII викладено у новій редакції, не були визнані неконституційними Конституційним Судом України, який до того ж у рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 вказав, що одним із визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Норма Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII, якою внесено зміни до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ, зокрема, частину 18 викладено у такій редакції: «Умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України» не підлягає застосуванню у зв’язку із тим, що пунктом 5 розділу III Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII передбачено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до перелічених законів України, зокрема, Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ.
Ураховуючи наведені вище положення джерел права, суд дійшов висновку про те, що з 1 грудня 2015 року – дати набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року № 1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» та у зв’язку з набранням у подальшому чинності Законом України «Про прокуратуру» № 1697-VII, яким по-іншому врегульовані правовідносини, пов’язані із пенсійним забезпеченням працівників прокуратури, пенсії, призначені за статтею 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ, не підлягають перерахунку у зв’язку з підвищенням розміру заробітку працюючих працівників прокуратури.
Право на перерахунок пенсії може бути реалізовано позивачем на підставі тих норм, які діють на час виникнення обставин для такого перерахунку з урахуванням часу звернення до відповідного органу, а тому, зважаючи, що на час звернення позивача за перерахунком розміру пенсії такої підстави для перерахунку призначених працівникам прокуратури пенсій як збільшення розміру заробітної плати на законодавчому рівні не встановлено, а Урядом будь-яких умов для перерахунку не визначено, у відповідача не було правових підстав для здійснення такого перерахунку, а тому УПФ, приймаючи рішення про відмову в перерахунку пенсії, діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд не вбачав порушення статті 22 Конституції України у зв’язку зі зміною правого регулювання спірних правовідносин, адже відповідні положення законів не визнані неконституційними Конституційним Судом України, який до того ж у Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 вказав, що одним із визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Суддя Мурованокуриловецького
районного суду Вінницької області В.І. Коломійцева
_03_03.png)
