Узагальнення судової практики застосування Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області строку позовної давності за 2013 рік

Узагальнення

судової практики застосування Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області строку позовної давності за 2013 рік

План:

1. Позовна давність у позовах про визнання права власності

2. Позовна давність у позовах, що виникають з договорів позики, кредиту, банківського вкладу

3. Позовна давність у позовах про розірвання договору

Відповідно до листа судді апеляційного суду Вінницької області Медведцького С.К. № 123/1-09/2014 від 04.02.2014 року Мурованокуриловецьким районним судом Вінницької області проведено узагальнення практики застосування строку позовної давності за 2013 рік.

Для проведення узагальнення використано статистичну звітність Мурованокуриловецького районного суду за 2013 рік, обліково–статистичні картки на цивільні справи, цивільні справи.

1. Позовна давність у позовах про визнання права власності

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство України передбачає як загальну позовну давність (яка встановлюється тривалістю у три роки), так і спеціальну (скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю).

Як показує практика, позивачі доволі часто пропускали строк звернення до суду. Причини такого пропуску, які суд визнавав поважними — доволі різні.

Так, по справі № 139/895/13-ц (головуюча суддя — Тучинська Н.В.) позивач Д. звернулася з позовом до Бахтинської сільської ради про визнання права власності на житловий будинок в порядку спадкування. В ході розгляду справи судом було встановлено, що 28 березня 1998 року померла мати позивача К. Після її смерті відкрилася спадщина, яка складається, зокрема, із житлового будинку, що знаходяться по вулиці Адреса_1. Позивач у справі є спадкоємцем після смерті К. за заповітом, проте не може оформити спадкові права в нотаріальній конторі, оскільки відсутній правовстановлюючий документ на нерухоме спадкове майно.

В даній справі суд врахував ту обставину, що позивач, через матеріальні труднощі та постійну зайнятість на роботі пропустила строк звернення до суду з позовними вимогами. Враховуючи, що технічна документація на спадковий житловий будинок була виготовлена лише 26 грудня 2011 року, суд визнав поважною причину пропуску строку звернення до суду і прийняв рішення про його поновлення на підставі ст. 73 ЦПК України.

По іншій аналогічній справі № 139/275/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.) судом також було поновлено строк позовної давності на тій підставі, що позивач, не мав раніше будь-яких документів, які б посвідчували право власності спадкодавця на нерухоме майно (отримав технічну документацію на будинок лише у серпні 2012 року).

По справі № 139/218/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.) суд визнав поважною причину пропуску звернення до суду ту обставину, що позивач, вважаючи, що шляхом реєстрації та проживання у спадковому будинку фактично прийняла спадщину, добросовісно помилялася. Тобто підставою поновлення пропущеного строку стала в даному випадку юридна необізнаність позивача.

По справі № 139/329/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.) позивач Г. звернувся з позовом до Наддністрянської сільської ради про визнання права власності на спадкове майно. В даному випадку суд врахував обставину, що позивач на день смерті спадкодавця проживав в Республіці Молдова, мав постійне місце роботи, та не мав можливості документально оформити свої спадкові права, а тому визнав поважною причину пропуску строку звернення до суду за захистом порушеного права, і прийняв рішення про його поновлення на підставі ст. 73 ЦПК України.

Ще по одній справі № 139/195/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.) суд визнав поважною причину пропуску строку звернення до суду по справі за позовом М. до Вербовецької сільської ради про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування, юридичну необізнаність позивача, так як останній вважав, що правовстановлюючий документ на земельну частку (пай) знаходився у орендаря, оскільки регулярно як спадкоємець отримував плату за пай.

По справі № 139/310/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.) за позовом К. до Бахтинської сільської ради про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування, позивач пропустив строк звернення до суду, оскільки на час смерті спадкодавця був неповнолітнім, а відтак не міг оформити свої спадкові права. Дана обставина також була визнана судом поважною.

По інших справах судді Мурованокуриловецького районного суду не вирішували питання застосовування положення закону про позовну давність. Так, по справі № 139/181/13-ц (головуючий суддя Добровольський В.В.) за позовом К. до Т., Жванської сільської ради про визнання права власності на житловий будинок в порядку спадкування судом було встановлено, що 12 січня 2008 року в с. Жван Мурованокуриловецького району померла мати позивачки А., яка залишила заповіт на її ім’я. Після смерті матері відкрилася спадщина, яка складається із житлового будинку, що знаходиться за адресою: Адреса_1. Правовстановлюючі документи на житловий будинок були втрачені. Із-за відсутності правовстановлюючих документів на будинок вона не могла оформити спадщину, яку прийняла після смерті матері. Тому просила суд, визнати за нею в порядку спадкування право власності на даний житловий будинок.

В даному випадку судом позов було задоволено, а питання про порушення строків позовної давності не розглядалося взагалі хоча від часу відкриття спадщини до часу звернення позивача до суду минуло понад 5 років, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦКУ, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення..

По іншій справі № 139/405/13-ц (головуюча суддя Коломійцева В.І.) за позовом П., діючого в інтересах П. до Галайковецької сільської ради про визнання права власності на земельні ділянки в порядку спадкування судом також було встановлено, що 26 травня 2004 року померла мати позивача М. До спадкового майна, крім іншого, входила земельна ділянка № 108 площею 1,7514 га та площею 0,1509 га. які знаходиться на території Галайковецької сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області. Спадкоємцями за законом після смерті М. були П. та П-1., який відмовився від своєї частки у спадщині. П. є єдиним спадкоємцем за законом після смерті М. однак не міг оформити свої спадкові права в нотаріальній конторі, оскільки відсутні правовстановлюючі документи на спадкове майно.

Судом також було задоволено даний позов без вирішення питання про порушення строків позовної давності.

Як уже зазначалося, частина 3 статті 267 Цивільного кодексу України передбачає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

У наведених прикладах судді у одних випадках поновлювали строки звернення до суду хоча відповідачі по справі і не подавали заяви про застосування позовної давності, а в інших випадках — питання про застосування позовної давності не розглядалося взагалі.

Разом з тим, у випадку вирішення судом питання про поновлення строків позовної давності (за відсутності заяви сторони у спорі) судом застосовувалися загальні положення ст. 73 ЦПК України, яка стосується поновлення та продовження процесуальних строків. Поняття “процесуальний строк” є ширшим від поняття “строк позовної давності”. Тому в цих випадках слід розглянути можливість застосування ч. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України і то лише у випадку коли сторона у спорі подала заяву про застосування строків позовної давності.

Крім того у своєму листі "Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав" від 28.01.2013 року № 24-150/0/4-13 ВССУ дав роз'яснення, що “...встановивши, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо стороною у спорі заявлено вимогу до ухвалення ним рішення про застосування строку позовної давності, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для відмови.

Тобто, якщо суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів встановить, що право позивача, про захист якого він просить, не порушено, ухвалюється рішення суду про відмову в задоволенні позову саме на цій підставі, а не через пропуск строку позовної давності. Якщо ж встановлено, що таке право порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд ухвалює рішення про відмову в позові у зв'язку із закінченням строку позовної давності. Якщо ж причину пропуску цього строку суд визнає поважною, порушене право повинно бути захищене.

Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення строку позовної давності.”

Таким чином питання застосування строків позовної давності у судовому рішенні слід відображати лише у тому випадку коли строк порушено і сторона у спорі ставить питання про його застосування.

Доцільним буде дану розбіжність обговорити на нараді суддів для вироблення єдиної судової практики.

2. Позовна давність у позовах, що виникають з договорів позики, кредиту, банківського вкладу

По іншій категорії справ, що виникають з договорів позики, кредиту, банківського вкладу судді Мурованокуриловецького районного суду у повній мірі застосовували положення закону про позовну давність.

Так, по справі № 139/765/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.) К. звернувся з позовом до Мурованокуриловецького відділення Публічного акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” та Вінницької філії Публічного акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” про визнання кредитного договору недійсним.

У підтвердження своїх вимог позивач зазначав, що 11 липня 2013 року йому стало відомо про існування між ним та ПАТ КБ “ПриватБанк” в особі керуючої Мурованокуриловецьким відділенням “ПриватБанк” кредитного договору № VIUWSE00000252 від 09 листопада 2006 року про отримання кредиту в розмірі 12 тисяч гривень. Він такого договору не підписував, а підпис виконаний іншою особою від його імені. Представник позивача суду пояснив, що 11 липня цього року йому стало відомо про існування договірних правовідносин між ЗАТ КБ “ПриватБанк” та К. Насправді такий договір К. не підписував, а тому на підставі ч. 2 ст. 207, ч.ч. 1 і 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦПК України просив визнати його недійсним.

Представник відповідача - Вінницької філії публічного акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” Р. - позовні вимоги не визнав і пояснив суду: Кредитний договір підписано сторонами 09 листопада 2006 року. У зв’язку з неналежним виконанням кредитних зобов’язань К., 10 серпня 2009 року суддею Мурованокуриловецького районного суду винесено судовий наказ про стягнення із нього заборгованості за кредитним договором. Крім того, на підставі п. 2.2.5 Кредитного договору та Умов надання банківських послуг, із зарплатної карточки Криворучко А.П. 24 листопада 2009 року Банком було утримано на погашення кредитної заборгованості 577 гривень, 05 лютого 2010 року – 381 гривню, 24 березня 2010 року – 480 гривень. Загалом К. повернув тіла кредиту біля 11 тисяч гривень із 12 тисяч гривень. Вважає, що К. достеменно було відомо про існування між ним та Банком кредитного договору, він частково виконував його умови, а тому просив застосувати позовну давність та з цієї підстави відмовити в позові.

Таким чином судом було встановлено, що позивач звернувся до суду 24 липня 2013 року, тобто після спливу строку позовної давності, що закінчився 14 серпня 2012 року, не надав до суду заяви про поновлення строку позовної давності та пояснення причин пропуску цього строку, пояснення з цього приводу представника позивача суд визнає недопустимими, а відповідач наполягав на застосуванні позовної давності до спірних правовідносин.

Тому суд прийшов до висновку, що клопотання представника Вінницької філії Публічного акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” Р., підтримане представником Мурованокуриловецького відділення Банку З., про застосування строків позовної давності підлягає задоволенню. На цій підставі у позові було відмовлено.

Рішення по справі винесено 30.12.2013 року та у 2014 році було оскаржено. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 30.01.2014 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

По іншій справі № 139/30/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.) Акціонерний комерційний банк “Східно-Європейський банк” звернувся до К. та І. з позовом про стягнення боргу.

Як було встановлено судом, АКБ “Східно-Європейський банк” та К. перебувають у договірних правовідносинах на підставі договору № 016/2007 від 08 лютого 2007 року. Відповідно до умов цього договору позивач надав К. кредит на купівлю автомобіля марки “CHERY” в сумі 10 000 доларів США на строк до 08 лютого 2012 року зі сплатою 13,5 відсотків річних. Відповідно до додатку № 01 до вищевказаного кредитного договору позивачем і К. було підписано графік повернення кредитних коштів та погашення нарахованих відсотків. В забезпечення виконання зобов’язань між Банком та відповідачем І. був укладений договір поруки, згідно якого поручитель І. несе солідарну відповідальність в повному обсязі за виконання кредитного договору К. Відповідачі свої зобов`язання не виконують, а тому АКБ “Східно-Європейський банк” звернувся до суду з вимогою про повернення заборгованості за кредитним договором, що станом на 01 липня 2012 року складає 13 399 доларів 96 центів США або 107096 гривень 30 копійок та 4721 гривня 63 копійки простроченої комісії.

Суд, вирішуючи справу, зазначив, що згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України).

З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки (пункт 15) про його дію припинення забезпечених порукою зобов’язань, не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

У кредитному договорі строк виконання основного зобов'язання чітко визначений - строк повного погашення кредиту є 08 лютого 2012 року (пункт 1.1)

За таких обставин у АКБ "Східно-Європейський Банк" виникло право пред'явити вимогу до поручителя І. про виконання порушеного зобов'язання боржника К. щодо повернення кредиту, починаючи з 08 лютого 2012 року, протягом наступних 6 місяців.

Таку вимогу до поручителя банк пред'явив шляхом направлення на його адресу листа № 154 від 02.08.2012 року. Однак, як убачається з квитанції про відправлення рекомендованого листа, вимога відправлена 08 серпня 2012 року, а вручена поручителю І. лише 10 серпня 2012 року, тобто вже після спливу встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку.

Крім того, в разі пред’явлення вимоги до поручителя, кредитор може звернутися до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання.

Таким чином, суд прийшов до висновку, що в задоволенні вимоги про солідарне стягнення заборгованості за Кредитним договором із боржника К. та поручителя І. Банку слід відмовити, а заборгованість стягнути лише з боржника К.

Рішення в апеляцйному порядку не оскаржувалося.

По справі № 139/606/13-ц (головуючий суддя Добровольський В.В.) за позовом ПАТ КБ “Приватбанк” до М. про стягнення заборгованості суд встановив, що відповідно до договору без номера від 16 грудня 2005 року відповідачу М. було надано кредит кредитної лінії на суму 1500,00 гривень зі сплатою 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.

В порушення вимог договору та закону відповідач зобов’язання за даним договором належним чином не виконувала. В зв’язку з цим станом на 29 березня 2013 року за нею утворилася заборгованість в сумі 22445,19 гривень, що складається із заборгованості за кредитом - 6137,64 гривень, заборгованості по процентах за користування кредитом – 14762,54 гривень, штрафу (фіксована частина) – 500,00 гривень, штрафу (процентна складова) – 1045,01 гривень.

Суд у позові відмовив з наступних мотивів.

Згідно кредитного договору без номера від 16.12.2005 року М. отримала кредит у розмірі 1500 гривень зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Строк дії картки 360 днів.

Відповідно до умов та правил надання банківських послуг, які є невід’ємною частиною надання кредиту, пунктом 9.12 передбачено, що договір діє на протязі 12 місяців з моменту його підписання, якщо на протязі цього строку ні одна із сторін не проінформує другу сторону про припинення дії Договору, він автоматично продовжується на той же строк.

Приписами ст.ст. 257, 261 Цивільного кодексу України, визначено загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність) в три роки, щодо вимог про стягнення пені - один рік. Перебіг строку позовної давності за зобов'язаннями з визначеним строком виконання починається зі спливом строку виконання.

Позивачу було достаменно відомо, що відповідач не виконує зобов'язання за кредитним договором, оскільки сплата коштів на виконання зобов'язання мала проводитись позивачу регулярно. Як вбачається з наданого розрахунку заборгованості, відповідач з грудня 2008 року перестала погашати кредит та почала утворюватись заборгованість по кредиту.

Фактично кінцевим терміном виконання зобов'язань відповідача М. є 16.12.2009 року, тому кінцевий строк позовної давності за вказаним кредитним договором становить 16.12.2012 року.

Відповідно до ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З наданих банком витягів з невизначених документів неможливо встановити, чи погоджено сторонами з урахуванням положень ст. 259 ЦК України збільшення позовної давності. Тому суд виходив з її загальних строків.

За таких обставин у даному випадку строк позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості сплив 16.12.2012 року.

Частиною 3 статті 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, кредит надано позичальнику на споживчі цілі.

У відповідності до п.п. 7 п. 11 ст. 11 Закону України “Про захист прав споживачів” кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув.

Спираючись на це положення закону у пункті 31 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року “Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин” роз'яснено, що у зв'язку із цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі. Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), що кореспондується зі ст.266 ЦК України.

Враховуючи вказані вимоги закону та зважаючи, що позивач пред'явив даний позов лише 30.05.2013 року із пропуском строку позовної давності, суд вважав за необхідне в задоволенні позову відмовити.

Аналогічно вирішено і справи № 139/416/13-ц та № 139/607/13-ц (головуючий суддя Добровольський В.В.). По справі № 139/607/13-ц рішення Мурованокуриловецького районного суду було оскаржено. Однак, Апеляційний суд Вінницької області апеляційну скаргу відхилив, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.

По справі № 139/28/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.) суд відмовив у задоволенні позову про стягнення боргу за кредитним договором, застосувавши при цьому положення частини 3 ст. 267 ЦК України, оскільки в даному випадку позивачем видавався не споживчий кредит. Пунктом 1.1. Договору, розрахунком ціни позову та поясненнями відповідача в судовому засіданні доведено, що позивачу – Банку станом на 12 жовтня 2009 року було відомо про невиконання відповідачем своїх зобов’язань за кредитним договором. Частиною 3 статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судом рішення. Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Оскільки позивач звернувся до суду після спливу строку позовної давності, не надав до суду заяви про поновлення строку позовної давності та пояснення причин пропуску цього строку, а відповідач наполягав на застосуванні позовної давності до спірних правовідносин, суд задоволив заяву відповідача про застосування строків позовної давності та відмовив у позові.

Аналогічно була вирішена справа № 139/1118/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.).

По справі № 139/1238/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.) ПАТ КБ “ПриватБанк” звернувся з позовом до Я. про стягнення заборгованості за кредитним договором. В ході розгляду справи судом представник позивача подав заяву про зменшення позовних вимог. Зокрема, ставилася вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором за період з 03 листопада 2010 року по 03 листопада 2013 року (три роки до моменту звернення до суду).

Судом встановлено, що відповідно до п. 9.12 Умов і правил надання банківських послуг, які є невід'ємною частиною договору, договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання. Якщо протягом цього терміну жодна із сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, він автоматично пролонгується на такий же термін. Пунктом 6.4 Умов передбачено, що у випадку незгоди зі змінами правил та/або тарифів банку, позичальник зобов'язаний надати банку письмову заяву про розірвання цього договору і здійснити погашення заборгованості перед банком (у випадку, якщо вона є), в тому числі заборгованість, яка виникла протягом 30 днів з моменту повернення карт, виданих держателю і його довіреним особам. При незгоді зі списанням коштів по картрахунку письмово проінформувати банк про це протягом 35 днів з моменту списання. Таке свідчить про те, що сторони, укладаючи зазначений договір, досягли згоди, що по закінченню строку його дії відповідна картка продовжується банком на новий строк, якщо раніше (до початку місяця закінчення строку дії) не поступило письмової заяви держателя про закриття картрахунку, а відтак продовжується строк дії кредитного договору, тобто, момент досягнення домовленості вважається таким, що настав.

Таким чином, на підставі умов кредитного договору, строк дії картки та строк дії кредитного договору поновлюється кожного разу зі спливом терміну дії карти.

Із матеріалів справи вбачалося, що з моменту укладання кредитного договору, 22 листопада 2007 року, ніхто зі сторін до цього часу не заявив про намір його припинити. У свою чергу, відповідач не надав банку письмової заяви про закриття картрахунку.

За таких обставин строк дії картки, у тому числі і строк дії кредитного договору, пролонгувався з кожним роком і діяв до 22 листопада 2013 року. Тому суд задоволив змінені позовні вимоги Банку у повному обсязі.

По справі № 139/26/13-ц (головуюча суддя Коломійцева В.І.) суд розглядав справу за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" до Р. про стягнення заборгованості. Судом встановлено, що 05.06.2008 року між ПАТ КБ “ПриватБанк” та Р. був укладений строковий споживчий кредитний договір №VIUWNN00000006, згідно якого останньому був наданий споживчий кредит в сумі 10000 грн. на строк до 05.06.2011 року із сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.

Відповідач Р. в порушення умов договору своєчасно не вносив плату за користування кредитом та нараховані проценти. За наданим представником позивача належним чином завіреним розрахунком, станом на 01.08.2012 року заборгованість відповідача перед банком становила 52 397,13 гривень і складалася з наступного: 8629,47 грн – заборгованість за кредитом; 3683,00 грн. – заборгованість по процентам за користування кредитом; 312,18 грн – заборгованість по комісії за користування кредитом; 36801,19 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, а також штрафи відповідно до пункту 5.3. Умов та правил надання банківських послуг: 500,00 грн – штраф (фіксована частина); 2471,29 грн – штраф (процентна складова).

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача на користь позивача пені за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором в розмірі 36801,19 грн., суд виходив з того, що відповідно до ч.1 ст. 549 ЦПК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виходячи з аналізу ст. 1 та ст. 11 Закону України ”Про захист прав споживачів” кредит на придбання товару є споживчим кредитом. А отже до спірних правовідносин застосовуються положення Закону України ”Про захист прав споживачів”. Згідно з роз’ясненнями, що містяться в п. 31 Постанови №5 Пленуму ВСС України № 5 30.03.2012 року „Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин” суди мають враховувати положення пункту 7 ч.13 ст.11 ЗУ „Про захист прав споживачів” та виходити з того, що у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. У зв’язку із цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі. Позовна давність до вимог про стягнення неустойки (пені, штрафу), відповідно до п.1 ч.2 ст. 258 ЦК України становить один рік. Відповідно до наданого суду позивачем розрахунку (а.с.29), розмір пені, що виник за період з 26.08.2011 року по 26.08.2012 року за останній рік невиконання основного зобов'язання, в межах строку позовної давності за основним зобов'язанням за договором №VIUWNN00000006 від 05.06.2008 року складає 8395,99 грн.

Тому, суд прийшов до висновку, що вимога позивача про стягнення пені за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором в нарахованій сумі 36801,19 грн. підлягає до часткового задоволення - в розмірі, що обрахована позивачем за останній рік невиконання основного зобов'язання у сумі 8395,99 грн.

В цілому ж суд вирішив, що з Р. на користь ПАТ КБ “ПриватБанк” підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором №VIUWNN00000006 від 05.06.2008 року в розмірі 21020 (двадцять одна тисяча двадцять) гривень 64 коп., з яких 8629 (вісім тисяч шістсот двадцять дев’ять) грн., 47 коп. - заборгованість за кредитом, 3683 (три тисячі шістсот вісімдесят три) грн., 00 коп. – заборгованість по процентах за користування кредитом; 312 (триста дванадцять) грн. 18 коп. – заборгованість по комісії за користування кредитом; 8395 (вісім тисяч триста дев’яноста п’ять) грн. 99 коп. – пеня за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором.

3. Позовна давність у позовах про розірвання договору

У 2013 році Мурованокуриловецьким районним судом розглянуто одну цивільну справу про розірвання договору купівлі-продажу та повернення коштів № 139/809/13-ц (головуюча суддя Тучинська Н.В.).

При розгляді справи судом встановлено, що 24 квітня 2012 року П. вніс в касу Мурованокуриловецького міжгосподарського цегельного заводу як передоплату 8 тисяч гривень за цеглу керамічну в кількості 10 тисяч штук. З моменту передоплати позивачу не надано можливості отримати придбаний товар, а також не повертаються кошти. На даний час придбання зазначеної продукції для позивача є неактуальним, а тому він за захистом своїх прав та інтересів з позовом про розірвання договору купівлі-продажу та повернення коштів 01 серпня 2013 року звернувся до суду. 19 серпня 2013 року позивач подав уточнену позовну вимогу, зокрема, просив строк позовної давності рахувати з моменту дати останнього визнання відповідачем боргу – 31 березня 2013 року.

Вирішуючи справу, суд зазначив, що продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу (протягом семи днів з моменту пред’явлення вимоги) (ст.ст. 662, 663 ЦК України).

08 липня 2013 року позивач з письмовою заявою звернувся до директора цегельного заводу про повернення боргу. Вимога вручена відповідачу 20 липня 2013 року. Таким чином, до 27 липня 2013 року включно відповідач зобов’язаний був виконати свою частину зобов’язання за договором купівлі-продажу з П.

Із пояснень сторін та досліджених судом письмових доказів слідує, що на сьогоднішній день Мурованокуриловецький міжгосподарський цегельний завод не відвантажив П. 10 тисяч цегли керамічної.

У разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Якщо продавець відмовився передати річ, визначену індивідуальними ознаками, покупець має право пред'явити продавцеві вимоги відповідно до статті 620 цього Кодексу (ст. 665 ЦК України). Крім того, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми (ч. 1 ст. 670 ЦК України). Таке ж право покупця передбачено ч. 2 ст. 693 ЦК України.

Покупець має право пред'явити вимогу у зв'язку з недоліками товару за умови, що недоліки були виявлені протягом розумного строку, але в межах двох років (ч.ч. 1 і 2 ст. 680 ЦК України). До вимог у зв'язку з недоліками проданого товару застосовується позовна давність в один рік, яка обчислюється від дня виявлення недоліків (ст. 681 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

По-перше між сторонами відсутня домовленість про точну дату виконання цегельним заводом обов’язку по передачі товару, по-друге, письмову вимогу про виконання зобов’язання П. заявив лише у липні цього року, по-третє, відповідач до 31 березня 2013 року визнавав борг перед позивачем, оскільки посадова особа відповідача – головний бухгалтер К. – робила відмітки на накладній про відсутність товару.

Таким чином, суд вирішив, що позивачем пред’явлено позов до Мурованокуриловецького міжгосподарського цегельного заводу в межах строку позовної давності і позовні вимоги були задоволені.

Рішення оскаржувалося в апеляційному порядку, однак Апеляційний суд Вінницької області скаргу відхилив, а рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Голова Мурованокуриловецького

районного суду

Вінницької області В. Добровольський